Історія Панського (згодом дитячого) будинку - 22

Тому повернемось до маєтку. Згідно розпорядження Кам’янець – Подільської обласної ради, від 16 квітня 1944р., на базі панського маєтку відкрито дитячу школу - інтернат для сиріт. Велика Вітчизняна війна скалічила не одну сім’ю, не одну долю, залишивши мілліони дітей без батьків, житла, голодними і роздітими. Уже на кінець липня 1944 року було прийнято 60 дітей сиріт. По словах І. В. Танащука: - „ З ними довелось багато повозитись, щоб одіти, помити, накормити, створити умови для їх проживання”. Більшість дітей з тієї особливої категорії, занедбані, дитяче мислення яких вимагало материнської ласки і ніжності, дітей в кожного з них скалічена доля по різному. Але тут держава надала їм будинок, приютила і створила всі умови для проживання.

Вже на кінець 1944року І. В. Танащук підібрав колектив вихователів і няньок, хоча і примітивно, але створені відповідні умови для функціонування дитячого будинку.

Активно допомагали Івану Васильовичу, його заступник Ярощук  Надія Денисівна, старший вихователь Івасюк Н. С. Вчителями – вихователями разом з Іваном Васильовичом  працювали: Парамей Варвара Хомівна, Янечко Раїса Захарівна, Пасічник (Волос) Віра Яківна, Ковш Марія Григорівна. Медичними сестрами була Швець Віра Михайлівна, поварихи Поплавська Яніна, Козак Марія Матвіївна, бухгалтером Мельник Давид Мойсейович.

Атмосфера в дитячому будинку якнайменше відповідала прагненню облаштувати маєток для дітей як найзручніше. Але повоєнний період був справжнім виразником негараздів і неблагополуччя.

Проведено ремонт 12 піч, заготовлено дрова, що вселяло надію на те, що зима для дітей буде нестрашною. Якби ще, дітей одіти, накормити і забезпечити медичний огляд – тоді можна було рахувати,  що ми вижили – так думав Іван Васильович Танащук. Але все це організувати було надто складно, той час складний, колгосп „ Нове життя” та ім. 17 річчя Жовтня ледь-ледь жевріють, так що допомоги очікувати без надії.

„Тим часом школа потроху почала розвивати свою матеріальну історію. Бідність  не заважала нам мріяти на краще майбутнє” – випоминає вчителька дитячої школи 1944 року Надія Степанівна Івасюк.

Природній колорит вражав своєю екзотичністю. Зберіг свій історичний облік палац, частково з претензією на мілкий зовнішній ремонт. Навіть всі інші будівлі, які були на території маєтку і потребували ремонтів, про те зблизька вражали своєю фундаментальністю, міцними дубовими кришами  з черепичним покриттям і мускулистою стрункістю кроквин, точністю прямовистих ліній.

Історія зберегла і весь оксамит природного багатства цієї історичної природи. Продовжить зберігати таємницю панського маєтку і старовинний дуб, який в розквіті сил і здоров’я зберігає історію цього зачарованого краю.

В просторих кімнатах маєтку північного і південного крила розмістились 12 спальних кімнат, столова, бібліотека, побутова кімната, кімната вихователів і няньок, кімната для костеляншої. А в центральному вході обладнані 5 навчальних кабінетів, кабінет директора на першому поверсі в лівому крилі і вчительська.

Частину грошей на ремонт і матеріальне забезпечення держава виділяла, але доводилось викручуватись як тільки можна, усе робили своїми руками. І хоча колектив працював в надзвичайно  важких умовах, але він був в захваті від того пожвавлення, яке передувало саме життя.

Кількість дітей з кожним роком збільшувалось. Вже в 1948році в школі було 180 дітей. Перед колективом завдання і відповідальність ускладнювалися. Навчально – виховний процес ставив інші підходи до дітей – сиріт. Та і сам Іван Васильович вимагав материнського підходу до цих дітей. Це може і була подвижницька соцвиха такого періоду. І ця крилата фраза потрібна була для педагогічного колективу для підтримування руху працівників дитячої школи, які працювали з дітьми в яких різні життєві долі. А попереду стояв безмежний туман, в якому ледве розрізняли обреси майбутнього педагогічного життя і про кожен крок малюка можна подумати що завгодно,дивлячись на його оченята, його долю і про що, він думає. Але тверда рішучість і впевненість педагогічного колективу працювати і довести наші діла до кращого майбутнього нашої дитини, навіть і якщо це майбутнє – сумне.

На протязі всього робочого дня вихователі, педагогічні працівники весь навчально – виховний процес спрямовували в русло, щоб діти відчули материнський нагляд,  пом’якшити знедолену долю і травмовану душу. Робочий день був насичений: від підйому до сну. Особливо для дітей організовувались заходи в позаурочний і вечірній час. Малята від семи до п’ятнадцяти років – народ жвавий, енергійний, і дуже в сумному стані.

Коло них весь час клопотався Рудковський Микола Степанович – фельдшер дитячого будинку. Він знав як ввійти в душу, обгорнути материнською любов’ю  кожного, він вмів поговорити щирим людським почуттям, про життя з кожним, про те що з тебе вийде моряк, а з тебе інженер, а з тебе лікар або вчитель. Він вмів розуміти всю глибину дитячої долі, яке не обминуло не одну дитину.

В такому випадку діти любили обстоювати правду, розуміти логіку виховання в кожному випадку.

В 1950 році директором Лісоводської дитячої школи-інтернат призначається Кирилюк Микола Опанасович, 35 річний педагог, який в міру своєї бадьорості і енергійності з педагогічним завзяттям продовжив справу Івана Васильовича Танащука. Дуже любив військову справу, грав на роялі, мав невеликий поетичний дар і фізично був сильним. Дуже любив красу природи цього чарівного куточку і старався її підтримати, зберігати. Дуже любив дітей. В колективі сприймали всі його педагогічні настанови, ніколи нічого не брав під сумнів, позбавивши в колективі педагогічних суперечок та недоречностей.

В жовтні 1950 року Миколу Опанасовича переводять на роботу в апарат обласного управління освіти. Директором школи призначається Жижель М. Г.  Але через сімейні обставини (зміною місця проживання) Жижель М. Г. була звільнена. Директором призначається Савіцька Світлана Михайлівна, маючи великий педагогічний досвід в Городоцьких школах. За півтора року Світлана Михайлівна зуміла завоювати в дітей і пед. колективі авторитет і пошану. В 1953 році Савіцька С. М. була переведена на педагогічну роботу в Городок, а директором призначається по направленню обласного управління освіти Пархоцік Ніна Мойсеївна, якій також не судилось відкрити свій педагогічний талант. По сімейним обставинам,  Ніна Мойсеївна залишить Лісоводи. В травні 1954 року директором Лісоводської дитячої школи призначається Шевцова Євдокія Степанівна, яка упродовж чотирнадцяти років буде очолювати колектив Лісоводської школи. Ті педагоги які працювали разом із Євдокією Степанівною, потім розкажуть  про неї: Лагно Галина Кирилівна яка працювала пліч-о-пліч разом, -  це був педагог від бога, скаже що в селі це був наш „ Макаренко”.

 В 1959-60 роки був проведений капітальний ремонт маєтку. Реорганізація в маєтку  позволила вже в 1960 році утримувати 260-280 дітей сиріт. Поміщицький палац, який був знову окрашений в білий колір, де в лівому і правому крилі розташовані спальні кімнати, столова, читальний1 зал, бібліотека, побутові кімнати, кімната вихователів. Розширилася навчальна частина, в лівому крилі був створений ще один навчальний клас, і п’ять навчальних кабінетів в парадному вході, створений актовий зал, кімнати для роботи гуртків художньої самодіяльності. Були відремонтовані нижній і верхній жилі домики, які також були заселені. Запрацював свій столярний цех. Крім медичного забезпечення, працював свій перукар, сапожнік по ремонту взуття, запрацювала баня. Їдальню пізніше переведено в господарський корпус західного крила. Запрацювала і швейна кімната. Діти в позаурочний час завжди находили собі зайнятість на свій смак. Школа мала свої два садки, вирощувала городину на площі 2-га. Для опалення використовувалося вугілля.

„З приходом Євдокії Степанівни Шевцової дитячий будинок в Лісоводах набув зразкової школи, де неодноразово обмінювалась досвідом роботи педагогам із Голенищева, Солобковець з інших шкіл-інтернатів” – говорить вчителька яка працювала з першого і до останнього дня діяльності школи Івасюк Надія Степанівна. Розширення діяльності дитячого будинку тісно пов’язане з економічним розвитком місцевого колгоспу  „Україна” і батьківської турботи про дітей-сиріт голови колгоспу Григорія Івановича Ткачука. 

Сьогодні можна з упевненою радістю бачити, як виросла і стала кращою дитяча школа. В нижньому  парку широкі, посипані піском доріжки, які збереглися за часів пана Раціборовського, і підкреслюють зелене багатство південної частини території маєтку, де кожне деревце, кожен кущик, висипані паркові тераси, кожна клумба, цвітник перевірений нічними роздумами Євдокії Степанівни, помиті трудовим потом всього колективу дитячої школи, як догороцінне каміння, прикрашені піклуванням і любов’ю педагогічного колективу до всього оточуючого. А березові бильця, квадратні килимки квітів, вузенькі доріжки  посипані піском вздовж набережної, ще раз доводять, наскільки розумніша й вища від природи людина, навіть поки вона віддана її повноцінна. А на клумбах завжди буяли троянди, айстри, гвоздики, левкоїви, яскраво-червоні герані, синенькі дзвіночки і ще багато невідомих квітів, що складало повний колорит і гармонію навколо маєтку. Тому цінність любові до природи виховувала у своїх вихованців Євдокія Степанівна.