Історія Панського (згодом дитячого) будинку

 

А складені легенди з давніх - давен про урочища піша гора ( легенди, перекази старожилів підтверджують, що тут проходили татари), Клебаня, Липина, Гряда, Рідка, Кремінська – доповнюють історію рідного поселення. В архівних документах первоначальна назва села значиться „Liha Woda”. І слово Лісові води побутує і до сьогоднішніх днів.

Північна сторона Лісовід була зайнята лісовим масивом. Можна тільки припустити, що дорога, яка з’єднувала Сатанів і Городок вела через Троянів вал, і в архівних документах згадується 1512 роком, сформувала територію де сьогодні і знаходиться Лісоводський ліцей. Ця територія, разом із територіями Лисої і Камінної гори де формувалися козачі загони  і загони мешканців приближених сіл для самооборони проти татарських кочовиків, що організувалися на Трояновім валу. Ці території були обкопані глибоким ровом, обсаджувалися дубами, акаціями, піхтами, що забезпечувало безпеку їх перебування.

Перекази предків доказують, що на території ( де знаходиться ліцей) тимчасово дислокувалися козачі полки і загони самооборони. Тут знаходилось дві дерев’яні казарми, обори для коней). І це місце вважалось найбільш підходящим і захищеним. А дубова роща, каскад озер і неописуєма природа складали для козаків уют і вигідне положення. В архівних документах, що датуються 1512 роком згадується оксамитовий пейзаж , що складає лісовий масив молодих дубових насаджень. Один із них і збереже історію до сьогоднішнього дня.

В 1569 році Волинські, Подільські і Київські землі були приєднані до польського королівства. Таким було бажання українських поляків і всієї шляхти, яка хотіла забезпечити собі такі ж політичні права, як і шляхта Польщі. Можливо, що українці хотіли через татарську загрозу. Татари майже щороку здійснювали набіги на Україну із Криму, грабуючи і збираючи в рабство населення.

Іншою важливою подією в 1569 році була польсько – литовська унія, в результаті якої утворилася Річ Посполита з єдиним королем і Парламентом, але окремими законами. Люблінська Унія між Польщею і Великим князівством Литовським про об’єднання їх в єдину державу – Річ Посполиту. А Правобережна Україна, згідно угоди залишилася під владою польських феодалів.

В 1569 році було утворено Подільське і Волинське воєводство, які в свою чергу ділилися на староства, а потім на повіти. І першим князем Подільського воєводства назначеним польським королем Сігізмун ІІ Августом був Костянтин Острозький.

З історичних документів відомо, що починаючи з цього періоду Лісоводи були закріпаченим селом і належало різним шляхетським магнатам. Першим феодалом був магнат Йосиф Вільковський, , де спадкоємність належала упродовж чотирьох поколінь аж до 1654 року. Потім його маєтність перейшла у власність магната Адама Стадницького, династіям якого, Лісоводи були приречені і належали  141 рік. В 1793 році, коли в результаті другого поділу Подільська губернія відійшла до Росії , магнат Войцех Стадницький, останній із династії Стадницьких ,який правив Лісоводами 16 років у віці 46 років, оженившись вдруге спродасть маєтність і перебереться в Могилівську губернію у маєтність сімї дружини графа Заславського. Є припущення про те що Войцех Стадницький непогодився з новими Російськими реформами.  Викупити лісоводську маєтність було багато, кандидатів втому числі королівський камергер генерал П.Старжинський. Багаті землевласники В.Зеленський, М. Ольшанський, і магнат Ф. Раціборовський.

Феодал Франц Раціборовський здобув маєтність і дворянство села Лісоводи і Лісоводсько волості з прилягаючими селами з ласки вельможі Попова Василя Степановича сподвижила князя Потьомкіна, який являвся його фаворитом, при настоянії графа Грохольського М.М, який в послідуючі роки 1823-1831 був призначений Подільським губернатором, старога друга Раціборовського і який родом також із Краківського воєводства, і був в близьких відносинах з Поповим В.С. і самим Потьомкіним. Вельможну подачку в цьому надав і граф Ледоховський, який в майбутньому стане близьким кумиром Франца Раціборовського, і вже володів маєтностями Волочиської і Теофіпольської волостей. А участь в банкеті  в честь 60 річчя В.С. Попова, всіх їх зблизить і кращими стануть їх партнерські відносини . Так найбагатший магнат Раціборовський, який володів маєтностями Маківської і Вишнівської волостей, багатьма поселенями в Нігинської і Смотрицькій і Дережнянській волості, а з 1793 року заволодіє і маєтностями і Лісоводської волості з декількома прилягаючими селами ( в т.ч.  Кремінна,Скотиняни , Борщівка). В кожному селі буде призначений  урядник ( поссесор) і управ, які підкорялися Лісоводському волосному дідичу              ( племіннику феодала Ф. Раціборовського також по фамілії Раціборовський Йосиф ). Родина графа Франца Раціборовського переїде з передмістя Кракова у другій половині ХVIII століття по рекомендації графа Грохольського  М.М, який і допоміг заволодіти першими Маківськими маєтностями в Камянецькому повіті.

У 1828 році в розквіті весни, об’їжджаючи свої володіння, Раціборовський прибув в Лісоводи. В Лісоводський волості феодал перебував декілька днів. В Лісоводах він побував часто, а вот останній приїзд для нього став найприємнішим, коли Лісоводи його зачарували.

 

В ті далекі часи природа Лісовід в більшості була не займаною і на терені їх де низкою простягались голубі плеса озер, зарослих верболозами, очеретом, осокою. З тих озер, що відбивали в водах своїх кучеряві купини мішаних лісів, і над якими здіймались зграї птахів, витікали численні струмки і неслись як і сьогодні, у білий світ, впадаючи у річки Смотрич і Жванчик. Лісоводи розташовані на височині і велика кількість великих і малих струмків беруть свій початок саме в Лісоводах. Такий ландшафт не зміг не залишити байдужим Раціборовського і прийняти ним бажане рішення передати маєтність молодшому синові Войцеру і залишити на постійне місце проживання в Лісоводах.

Важко розвіяти думки, коли вони опановують почуттями, викликають бажання збагнути невідомий світ. Тоді кожна вигадана легендами картинка породжує живу історію і перегортає її сторінки переносить нас в епоху овіяну невмирущими легендами, переказами і думками.

На початку 19 ст. Лісоводи були чималим селом, в якому налічувалось 1700 жителів і 2842 десятирн орної землі. Феодалу Раціборовському належало 1477 десятин і селянам – 1365 на 350 дворів. Селянські двори ділились на тяглі і піші. Частина дворів була безземельна і в основному належала до дворових.

Тяглі і піші двори сплачували певну повинність: вони відробляли на рік 133 дні панщини, 12 днів змінних, а потім ще була повинність сторожова і підзвітна. Всі повинні були здавати птицю, яйця, а хто мав пасіку – бджолину десятину.

Північна частина села Лісоводи з його красою, припала феодалу до душі. Оглянувши довкола привабливе місце площею дев’ять десятин, Франц Раціборовський приймає рішення про будівництво панського маєтку для свого сина. Сюди був запрошений губернський архітектор Казимір Антонович.

Казимір Антонович після закінчення Петербурзького будівельного коледжу займав посаду подільського губернського архітектора. За його проектами споруджені маєтки в Голоскові, Островчанах, Грушках, Антонінах, побудована імперська лікарня в Губернському центрі , архієрейський будинок і інші будови. За його проектом і буде побудовано і Лісоводський палац.

А наразі губернський архітектор, прикажчик, управ, урядник і волосний дідич підбирають місце розташування маєтку. Було підібрано декілька варіантів, їх Раціборовський відхилив. Один варіант був приємним, коли палац мав бути розташований біля центральної дороги, що з північної сторони від дороги, яка з’єднувала смт. Сатанів і м. Городок. Але і цей варіант Раціборовський відхилив. А вот його пропозиція була ухвалена і залишилася в проекті під будівництво. Йому припало до душі, коли маєток буде розташований в центрі території, парадним входом розміщений на захід під крислатими гілями історичних дубів, які будуть розташовані по оба боки парадного входу палацу і складуть всю красоту і гармонію парадної сторони.

З 25 – х по 60 роки 18 століття це був золотий вік панського панування. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над родовими і неродовими маєтностями; не тільки переорювали широкі і довгі лани селянами та хуторянами.

 

 Панський рух витав скрізь і всюду ; і в місті , і в повіті, і в волості, і в губернії. Усім і всюди заправляли пани. З панів вибирали губернських комісарів,  справників панський виборний був суддя. А головою цілого повіту бував теж – таки виборний маршал, пізніш його будуть називати предводитель дворянства, в думу , в повітовий або губернський уряд, царський або становий урядник. Тільки пан правив. Що скаже так – тому і бути. Тільки йому годили і служили.  Сам вибирав собі слуги і прислужники .

 Пан завжди  вважав волосним або губернським предводителем, назначав собі урядника, справника, суддю . Якщо в маєтності декілька фільварків призначався дідич. Формував канцелярію з земського статистика, наборщиків канцелярії, радників, рільників , городового і канчука ,  касієра і писарів.

А окремі які входили до урядових , царських або думських органів царським указом утворювалися графства.

До 1793 року поділля було під владою Польщі. Католицизм вів широкий наступ на православну церкву – духовну опору наших людей. Лісоводці не піддавалися окатоличенню. Вони вистояли упродовж віків – коли Поділля було приєднане до Росії ( Третій поділ Польщі), і релігійна ситуація і національні обставини змінились на краще: залишилась православна церква, відкрились школи з українською і російською мовами навчання.

А кріпосництво, ще більш закріплювалось і набирало більше вишуканих форм.

А що за село Лісоводи в хліборобській стороні: чепурні біленькі хатки під соломою чи очеретом, на подвір’ї господарські будівлі для худоби і птиці, стіг або ожеред соломи, а за хатами садок, грядки і город.

У кінці 18 ст. внаслідок трьох поділів Польщі 1772, 1793, 1795 рр. між

Росією, Австрією, Прусією українські землі відійшли до Австрії та Росії. Західно – українські землі перебували у складі Австрії, східно – українські землі – у складі Росії. Обидві колоніальні імперії не визнавали українського  народу як такого, намагалися асимілювати українців – заможні верстви населення переходили на чужоземні мови, забували національну культуру. Австрія і Росія були країнами – метрополіями щодо українських територій повністю позбавлених будь – яких ознак державності. Українські землі були внутрішніми колоніями цих держав.

На східній Україні в кінці 18 ст. були ліквідовані залишки української автономії – Гетьманщина (1764 р.), Запорізька Січ (1775 р.), полковосотенний устрій (1784 р.), запроваджено кріпацтво ( 1783 р.).

 

1829 році остаточно сформувався російський адміністративно – територіальний устрій на цих землях. Східно – українські землі були поділені у складі Росії на 9 губерній, які були об’єднані у три генерал – губернаторства. На Лівобережній Україні було утворено Малоросійське генерал – губернаторство з центром у Харкові, що включало Харківську, Чернігівську і Полтавську губернії. На Правобережній Україні – Київське генерал – губернаторство з центром у Київі: Київська, Подільська (губернський центр – Камянець – Подільський), Волинська ( губернський центр – Житомир) губернії. До складу Новоросійсько – Бессарабського генерал – губернаторства з центром в Одесі входили Катеринославська, Херсонська, Таврійська і Бессарабська губернії.

Губернатори губерній мали цивільну владу, а генерал – губернатори здійснювали і військову владу, всі призначалися імператором.

Губернії ділилися на повіти, які очолювали капітан – справники. Повіти ділилися на стани, що очолювали поліцейські пристави, а з 1861 року на волості, що очолював волосний правитель.

Судочинство здійснювалося дворянськими суддями, а на селі – дворянами – землевласниками.

Розвиток товарно – грошових відносин призвів до посилення Національного і соціального гноблення. Прагнення поміщиків підвищити товарність господарств за рахунок збільшення грошового і натурального оброку й панщини обумовило різке погіршення становища залежних селян. Упродовж першої половини 19 ст. зростає кількість так званих „піших” селянських господарств, які не мали худоби й ремонту. В кінці 50 – х років ця група в Подільській губернії складала 80 % від загальної кількості господарств.

Землі в Україні належали як польським, так і російським і українським землевласникам дворянам. 85 % із них складали польські магнати. Отримуючи угіддя від „царя – батюшки”, вони ставали довічними власниками і землі і селян, які на них мешкали. Особиста залежність селян, юридично оформлена самодержавством, спричинила поява кріпаків. Прикріплені до землі, а значить і до її господаря, селяни могли отримати свободу лише за умови сплати великого викупу.

Поміщик надавав селянам ділянки землі, за що ті виконували грошові, натуральні повинності (панщину). Праця сягала 5 – 6 днів на тиждень.

Поміщики вважали кріпаків живим інвентарем і могли зробити з ним все, що заманеться: обміняти на щось, покарати, перевести з землі до маєтку. В останньому випадку селяни виконуючи обов’язки служників, покоївок, стайних, їздових тощо, втрачали землю і своє господарство. Крім натурального і грошового оброку та панщини кріпаки мусили виконувати й інші повинності: ремонтувати шляхи, мости, брати участь у будівельних роботах.

Незважаючи на відсталість Росії від європейських країн, все ж поступово зявлялися паростки нового. Більшість поміщиків, які прагнули збільшити прибутки за рахунок торгівлі, стали купувати с. – г. механізми, запроваджувати передову агротехніку. Все це сприяло зростанню виробництва с. – г. продукції і прискорювало розвиток ринкових відносин.

Через неділю в назначений день , коли сонце сягнуло вже до полудня,  біля вибраного плацу під забудову зібралися сам феодал Франц Раціборовський , губернський архітектор  К.Антонович головний будівничий палацу прикажчик Мальчевський ряд оббивателів інших маєтків , в тому числі Городоцький барон Гейсмар, Лісоводський урядник (Посесор)               Радзівіл Р.В. та волостний околичний дідич Й. Раціборовський, а також піп Ясинський та отець Волос.

Товариство стояло в модних сурдутах , в пальтах з дорогих матерій,  в блискучих чорних циліндрах , в рукавичках, з лісками в руках і перснями на пальцях. Їх дивно відбивало від сірої маси робітників , що ще сходяться на новобудову - хто з лопатами, хто з сокирами, хто з іншим інвентарем , пестріючої хіба червоною краскою цегли або білою краскою вапна.

 Тільки веселий гамір одних і других мішався до купи . А поперед всіх стояв сам властивець нової будови , Франц Йоаганович Раціборовський, високий і статний феодал, із закрученим червоними мов малина устами, прямим носом.  Він був більш здержаний тихий і навіть трохи чомусь маркітливий , хоч і старався непоказувати цього , але не часто дотепно і говірко сипав жартами і забавляв всіх присутніх .

 

Плац заповнений був людьми, деревом, камінням , цеглою, купами глини і подобав на велику руїну. Поряд стояла одна дощата буда, трохи нижче у не вирубаному саду, яка мала живий і принадливий вид. Всередині обвішана диванами, в якій постійно крутилися прислужники , управ, дідич, і урядник . Приготовляли перекуску, яку Раціборовський хотів учтити в закладенні нового дому.

Всі робітники перешіптувалися, гомоніли між собою і позирали в сторону де стояв господар будови. Між натовп говорячих людей визначилися на раз голова Раціборовського і всі почули його голос. Він вийшов на підвалини і обернувся до всього товариства : -„ Мої панове , добродії і сусіди! Дуже вам дякую , що ви є такі добрі і прийшли на важливий для мене збір , по случаю початку будівництва палацу в селі Лісоводах .

Уважно всі слухали, тільки у вапнярних шипіло і булькотіло вапно. До плацу підїхало дві брички з дамами . В одній приїхала графиня Ледаховська, привітати з початком новобудови , в другій пані Синявська, давня приятелька дружини Раціборовського пані Ванди.

Дами по більшій частині пожилі і недостачу молодості і красоти старалися покрити пишним і вставним багатством. Шовки, атласи, блискучі камінси і золото так і сяяло на них. Вони щохвилини осторожно обзирали свої сукні, щоб не сплямити дотиком до цегли, каміння або брудних робітників.

Графиня Ледоховська визначилася незначною молодістю і красотою, і виглядала мов розцвітаюча півонія між відцвівшими будяками.

Веселий гомін умовк. І Раціборовський продовжив казати свою промову. Після цього насупротив нової будови вийшов піп. Бачилось, що цілий воздух в просторі над Лісоводами застогнав якимись плачливими голосами, серед яких ще плачливіше і сумніше роздавалося те безладдя, різноголосе „умайн”. Всі робітники познімали шапки і почали христитися.

А піп продовжив:

- Нехай Бог благословить вас і зачате Вами діло. Потім вклонившись до Раціборовського продовжив: - бог послав Вам добрий знак, і все піде щасливо. Християни які тут зібралися самі добровільно роблять Вам службу і кличуть на Вас благословенство християнського бога ? То значить, що лісоводські християни будуть Вам добре служити і допоможуть осягнути то, що собі загадали. Це добрий знак для Вас.

А тим часом пан будівничий прийнявся за діло і почав комендирувати робітниками. Всі прикази будівничого сповнено швидко.

Закипіла робота, захрустіли шутера, заскрипіли вали під тягарами, і каміння мов величезні черепахи поповзли із вільно наперед. На лицях присутніх гостей виднілася радість, дами всміхалися. Тільки Раціборовський в слух прошипав: „Що за сила в товаристві цих людей”.

Досвіду будівництва маєтків Раціборовському не позичати. Адже крім Маківського маєтку де він із сімєю постійно проживав, володів ще 12 маєтками.

Найбільша частина будівництва була заторможена і пішла на підпирання після нещасливої революції в 1831 р.; що лишилося опісля, було потрачено в довголітніх процесах будівництва, яке тяглося, аж до 1840 року.

Опір дворянства і заможніх феодалів не дозволив робити положення селянської реформи. В 1831 році генерал – губернатор Дмитро Бібіков створив комісію, яка позбавила дворянських прав 64 тис. представників дрібної польської шляхти. Після повалення польського повстання 1861 року Д. Бібіков здійснив так звану „інвентарну” реформу. Спеціальний комітет виробив перелік селянських повинностей, збільшувати поміщики не мали права. Згідно „інвентарної” реформи, селянські наділи залишалися у їхньому користуванні. Панщина не повина перевищувати трьох днів для чоловіків та одного дня для жінок з „тяглових” дворів  й відповідно 2 – х днів для чоловік для „кінних” дворів, або для тих, що не мали худоби. Всі інші повинності ліквідовано, заборонено використовувати жінок на важких роботах і будівництві. Поміщики вже не мали права віддавати селян в рекрути, засилати в Сибір і примусово одружуватись.

Та невздовзі наступник Бібікова, князь Васильчиков під тиском поміщиків видав „доповнення” до „інвентарної” реформи, що звело на нівець обмеження феодальної сваволі.

Селяни на такий крок відреагували на посилення гніту численними заворушеннями, які придушилися поліцейськими козачими полками та військовими підрозділами.

В результаті цих подій будівництво палацу з 1831 по 1838 рр. йшло повільно. Раціборовський змінив посесора (так називався назначений феодал управитель в поселенні, після 1838 р. їх називати будуть дідичами) свого племінника Йосифа Раціборовського, головним будівничим назначив Радзівілова  , радниками або пізніше їх називали служниками назначив Ковша, Л. Нагуляка і утворив чотири так званих „бригади” по будівництву палацу на чолі з становими (їх ще називали ріпниками) або як сьогодні кажуть бригадиром М.Нестерука, І. Пильнюка, Т. Патріяна, О. Новосада.

           Звільна, важкою ходою повзли дні за днями, і життя для робочих ставало все тяжче і тяжче. Між ріпниками і робочими підносились жалоби, що вимушено трафляли до переконання кожного, хто мав і на своїх плечах двигав чималий власної своєї нужди. І все це, з одного боку, давило і путало людей, непривичних до важної праці мислення, але, з другого боку, дразнило і лютило їх, розрушувало рівнодуших, розбуджувало ожидання і надії, а чим вище настроєні були надії, тим більше уваги звертали люди на своє положення, на нужду, хоть і маловажну надію, тим більше ставали вразливі на кожду несправедливість і кривду.

 

А що найдивніше, то те, де попереду кожний терпів, робив і журився сам про себе, якимось чудом виродилася дружність і співчуття всіх за одним, одного за всіма.

Ненастанна жива обміна думок, почуття власної недолі, зміцнене і піднесене почуттям власної недолі других, виродило дружність і повагу. Тільки управ та будівничий несправедливо ставились до робітників, які ні з сього, ні з того лаяли і ганьбили. При тижневих виплатах по шість ринських на голову почалися тепер чим раз бурхливіші і грізніші крики. За кривдженого, заступалися інші, і всі юрбою ввалювалися в канцелярію, обступали касієра, кричали, домагалися повної виплати, грозили і звичайно ставали на своїм.

Рідко, але навідувався Жандарм з блискучим багнетом, намятим поверх люфи , з плащем звиненим на плечах.

            А вот і вродилось, як з землі виросла, двухетажна споруда з бляшаною покрівлею, великими рубленими лопатами, з дванадцять горнець, з погребами під низом. Дивувались лісоводчани, що така озія стоїть на краю села. Бородатий прикажчик з вечора загадував селянам, що їм на завтра робити, і що з собою брати. Будівництво сараю де повинно розміститися стайні, комори, кухні відбувалося паралельно з будівництвом палацу.

Новозбудованому палацу Раціборовський приділив увагу оздобленню і уподобанно його вкусу. Завезені старосвітські меблі, які обиті новим репсом. Помуровані старопольські великі кахлеві печі. В малій гостиній, яка виводила виходом на східну частину маєтка,  будований кахлевий камін. Між вікнами повішано великі дзеркала. На стінах в робочому кабінеті і в світлиці прийому пообіч деяких нових штихів, висіли почорнілі портрети давніх польських королів і магнатів з густими бровами, грізними вусами і оголеними лобами. Напрочуд дивно виглядали старосвідчена, тата і окремі горниці із случайними пробами новини і Раціборовському це було до вподоби. Він не міг нарадуватись, коли під вікнами робочого кабінету шелестить листя могутніх дубів, які розпрягли свої вітви перед парадним входом у палац, і склали оксамит природної краси перед палацом.

            Молодий Раціборовський ходив по світлиці взад і вперед, роздумуючи про своє щастя і силуючись бути щасливим. А молода хазяйка тим часом на фотелі потонула в своїй меланхолії.

Потім внутрішнім уладнанням палацу займалися менше, а більше займав сад, в котрім давній властивець просиджував, і в котрім не однієї місячної ночі, можна побачити його високу стать з довгими підкрученими вусами і білим як молоко волоссям, бродячи по саду, і можна було бачити як він оглядає кожне деревце. Він вдовольнився тим, що навесні почистив дерева і віддав сад садівникові П.Шкляру. Сад займав площу від центральної алеї, що з’єднувала центральні ворота з північної сторони з під’їздами до центрального входу в палац з одного і з другого боку. Дальше алея перейшла в терасу, і з’єднала парадний вхід палацу з озером. Територія палацу обнесена глибоким ровом і дощатим забором із дубових лат в мурованих стовпах з блискучими чорними наголовниками з поливаної глини. Від центральної дороги, що з’єднувала Сатанів і Городок, вела на територію широка алея через ковану браму. Біля якої був постійний охороник. Палац цей разом з великим садом, парком, огородом, подвір’ями, стайнями і всякими знадобами старий Франц Раціборовський готовив для святкового за польськими звичаями передачі Лісоводської маєтності своєму молодшому Сину Войцеку, який через місяць в глибоку осінь переїде в Лісоводи на постійне місце проживання.

В першій половині 19 ст. продовжувалось будівництво поміщиками, руками кріпаків, будівництво розкинених і інших палаців, насаджуються розкішні сади і парки. Особливого будівництва такого плацу надали Голозубаницький, Кустівецький, Макіївський і багато ін.

А що селянський двір. В Лісоводах, як і в багатьох інших селах селянський двір був центром господарського й побутового життя дрібного індивідуального господарства. За житло звичайно була хата з прибудованими стінами, а в більш заможніх – двобічна ( дві кімнати через сіни). Всередині хати, біля входу, знаходилася піч, з протилежного боку ( на діагоналі) парадний куток ( покуть), по чільній і пригілковій стіні – нерухомі лави (прилеглі), міг піччю і торцевою стіною влаштовувалися пари ( піп) для сіяння на вхідній стіні висів мисник, що являв собою звичайну шафку з кількома поличками для посуду. На закріпленій між стінами жердині вішали одяг. Особливістю житла подільських селян був розпис стін всередині і зовні, різьблення по дереву на сволонах і наличниках, оздоблення візерунками печі тощо.

Основною їжею бідного населення були чорний хліб, картопля, пшоняна каша. Картоплю бідняки майже завжди їли без жирів – з солоним огірком або кислою капустою. Мясні й молочні продукти вживалися здебільшого у свята. Їжу варили на світанку і одразу на весь день, до обіду тримали її в печі. Про бідне харчування основної маси подільського населення свідчила обмежена кількість кухонного посуду. З глиняного посуду вживались глечики для молочних продуктів, миски тощо. Ніж, як правило, був одним, зрідка малася одна виделка для „особливого” гостя. Вся сімя їла з однієї миски. Єдине, що кожен мав, - так це деревяну ложку.

 

Одяг у більшості селян був простий, строгий, виготовлений переважно з домотканих тканин – полотняних і вовняних. Жінки носили довгі сорочки з широкими рукавами. В південно – східних районах Поділля розцвітка на сорочках була яскравішою, з перевагою жовтого кольору, орнамент більший. Поверх сорочки одягали запаску з домашньої вовняної тканини. Передній кінець її загинали кутом до пояса. Вона мала червоний колір із смугастими вертикальними та горизонтальними краями лілового, червоного, зеленого кольорів. Запаска підперізувалася червоними або зеленими домотками пояса; жінки носили очіпки й хустки, які завязували здебільшого на потилиці, дівчата – під підборіддям. Дівчата прикрашували голови заплетеними полосами разом із стрічками, а в святкові дні – щей польовими квітками. Найбільш поширеними прикрасами жінок і дівчат були корали. Чоловіки носили сорочки – чумачки з широким рукавом теж з яскравими вишивками. Шаравари виготовлялися з міцевого полотна, здебільшого білого іншого кольору.

Верхнім одягом для чоловіків і жінок була сіра або біла свитка, взимку – кожух або опанча, виготовленні з домашнього сукна. Кожухи оздоблювалися стрічками, опанча по швах і на грудях – кольоровою вузенькою стрічкою або тонким червоним. Взимку чоловіки й жінки ходили в чоботях, валянках, влітку – в постолах або босі.

В 1828 році молодший син Франца Раціборовського Войцек закінчив агрономічні курси у Львові. Войцек разом із своїм старшим братом Йоахимом росли і виховувалися в сімї Франца Раціборовського, де були всі умови і неабияка увага їм приділялася. Старший Йоахим закінчив монастирську школу в Кракові і Львівський агрономічний коледж. Батько надав йому всі можливості заволодіти декількома маєтностями в Деражнянській волості і надав умови для постійного проживання в Деражні і Дережнянській волості. Він викупив в графа Любомильського свічову фабрику, цукроварню, винокурню, броварню, цегельний завод, і 1417 десятин землі в навколишніх селах. Войцек, який в сімї Раціборовських привертав більше симпатії, був набагато мудрішим, батьки залишили біля себе. З 1828 по 1840 рік біля батька в Макові був урядником канцелярії. Тут він знайде свою кохану дружину, племінницю графа Скібневського Юзефу Станіславівну, в 1838 році в них народився син. А в 1840 році Войцек Раціборовський разом із сімєю своєю, життя повяже з Лісоводами.

Лісоводський маєток батько Франц Раціборовський передасть сину і представить офіціально в присутності великих гостей, і перший бенкет в маєтку буде приурочений цій події.

Вперше ввійшовши в палац, Войцек не знав, на чому зупинитися, чим подивуватися: чи блискучими проти сонця, як кришталь, дверима з золотою наковкою; чи дзеркалами в чоловічій ріст, вікна, з яких визирали на вулицю до ладу розставлені різні золоті й срібні вироби, пістріли всякими кольорами ситці, шовкові саєти блищали, мякі оксамити сизіли, червоніли, ціле море роблених квіток, як живі, вабили до себе прихожого.

Що ж то за пан ? Хто він ? Звідки він ?

Хужий чи прощий за Стадницького. Дожидати страшного, страшніше, ніж його пережити ? Що буде завтра ? – Кожен думав, лягаючи спати. Кажуть, що то небагатий шляхтич, - з тієї шляхти, котра в Польщі за панування магнатів, кишіла по їх дворах, пила їх мед, вино, оковиту, їла хліб, танцювала під панську музику, вибирала вельможного магната – в уряд, у сейм, люди хотіли кращого. Життя в Лісоводах тяглося цілі віки шляхетського панування. Магнатам байдуже як живе селянин ? у них було землі неміряно: хутори, села, цілі города, повіти, волості. У тих хуторах, селах, городах жило десятки, сотні тисяч люду, з здоровими до праці руками, котрі наче сам Бог присудив.

Обслуговує кіниця, пікінери, жовніри. В канцелярії – економи, управителі, посесори маєтків.

Подрибзав піхтурою з Нігина у супроводі вельмож – служника Сабельсона, городового Стерника і двох охоронців. Зупинившись біля центральних воріт – вийшовши з карети, з легкою улибкою, приклонивши праву руку до грудей, привітався до людей.

- Я знаю, що ви дуже працьовиті і добрі люди. Сам цар пожалував мені Лісоводи. А добрих людей я завжди поважав і ніколи не ображав. Зателенькали голосні дзвінки, задзвеніли колокольчики.

Серце в кожного на хвилинку зупинилося, а далі ще дужче затілалось.

В супроводі охорони і супроводжуючих вельмож, Войцек Раціборовський вїхав на територію маєтку і по центральній алеї підїхав до центрального підїзду палацу.

Попритихали усі; послали очі на карету. Коні спинились біля парадного підїзду. Обслуга палацу заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то приїхав, і кожен висувався вперед, побачити своїми очима.

З карети вийшов чоловік вищий від середнього росту, середнього тіло складу, з маленькими червоними усиками, прямим носиком, а широкі вибійчані штани на очкурі надали поважності його постаті. В чорних сурдинах, пальто з дорогої матерії, в блискучих чорних циліндрах, в рукавичках і перснем  на пальці.

Пан підійшов до обслуги, привітався. Появився батюшка. Отправив молебень.

Пан став їх утішати, що вони йому потрібні, що він їх не буде посильною роботою морити, - на панщину ганяти, платити великий чинж.

Селяни понадіялись на мир, спокій і радість; вони орали землю, засівали, жали, косили, молотили, збирали добро, худобу, діток плодили – рід розширяли. В Лісоводах побільшало душ захожих, що й оселилися між селянами. В порівняні з іншими землевласниками, чинж менше платили найманим, порядкували у своєму селі. Непогано жилося селянам. Лісоводи почали підніматися, розростатися. Весело кидалось у вічі серед широкололих вулиць квітучі огороди з вишневими садочками. Чорні землянки злазили, почали виростати білі хати.

Чепурні мазанки, з трьома вікнами, з підведеною червоною глиною призьбою, всередині з присіпками і двома кімнатами. І тини скрізь калачем позаплетені, де – не – де з острішком; і ворота дощаті але не густо.

             А Молода хазяйка скоро подалася до спальні, відкрила вікна, і пейзаж задньої сторони палацу, що проглядався із спальні їй до невподроби. Мов безумна з радості бігала по покоях, без цілі переставляла крісла і столи. Але хоть і вспокоїлась на вид і спальні, та все – таки внутрі її кипіло, її розбуджена фантазія блудила та носилася в подумки на щось нове, пристойне. Вона вийшла з покоїв. Крислаті дуби манили до себе розкішним холодом, темною зеленню, живим запахом та легеньким таємничим шепетом листя. Вона підійшла до дуба, а дальше в саду працювали садівники. Два молодих хлопці сміялися, жартували та перемовлялися. Коли побачили Паню, підійшли до неї і пожалувалися, що їм мало платять. Але в цей час підїхав ямщик, і пані сіла в бричку.

 

У вільну хвилину пан любив посидіти в сторопольських стільцях біля вогню цегляної груби, де гогонить червоне  полум’я, світить на всю світлицю, окрашуючи все в червоний колір.

Молодий Раціборовський ходив по світлиці в зад і вперед. Роздумуючи про своє щастя і силуючись бути щасливим. А молода хазяйка тим часом на фотелі щоразу потопала в своїй меланхолії.

В Подільській губернії була найвищою на Україні питома вага кріпацького населення – 60 %. Поміщики вважали селян – кріпаків своєю власністю, майном. Вони мали право до 1861 року продавати або обмінювати кріпаків на речі і тварин, програвати в карти, заставляти під позику. В окремих графствах панщина доходила до 6 днів на тиждень. Крім того, селяни відбували різні повинності без зарахування в дні панщини: вартування, ремонт будівель, прядіння ниток, біління полотна тощо. Відбуваючи панщину, селяни змушені були платити поміщикові ще й різноманітні натуральні та грошові данини: десяту вівцю, від приплоду, десяту частину зібраного меду, по дві – три курки, податок на худобу.

В архівних документах наводиться факт, де поміщик Чайковський Бахтинського Сторовства Ушицького повіту жорстоко експлуатував селян, знущався з них, застосовував різні рогатки, кайдани, наступи. Він цькував кріпаків хортами, тримав в смердючих приміщеннях, морив голодом. Впевнений у безкарності, знахабнілий кріпосник продав на Ярмарку у Старій Ушиці дітей тих селян, які підписали скаргу чи були громадськими уповноваженими.

Таку жорстокість проявляли поміщиця Н.М. Мордвіна і графиня Ледроховська цього ж повіту, які за незначну провину піддавали провиненого страшним туртурам. У кімнаті катувань провинного ставили босими ногами на розпечені сковороди, били, влаштовували інші страшні туртури.

Не внесла істотних змін у становище селян й інвентарна програма                (опис панських маєтків) проведення царським урядом у 1847 – 1848 році. Цар мав на меті послабити причини селянських рухів, що наростали, створили в особі місцевих селян опору для боротьби проти польського національного руху.

Відповідно до інвентарних правил за селянами закріплювалася земля, що була в їх користуванні, визначався розмір повинностей, скасовувались натуральні данини. Але за виконанням інвентарних правил не було встановлено контролю і поміщики робили все на свій розсуд. Юридично панщина була зменшена до 3 днів на тиждень, але фактично селян примушували відбувати панщину як і раніше до 6 днів на тиждень. Обезземелювання селян продовжувалося і після інвентарної реформи. Протягом 1848 – 1860 рр. Площа селянських наділена скоротилася на Поділлі на 18%. У всіх 1122 маєтках поглиблювалась майнова нерівність селянства. Кількість тяглих господарств зменшила лась на 40,1 %, піших – зросла на 23,6 %, городників – на 39 відсотків.

1840 року молодого Раціборовського батько привіз в Лісоводи на постійне місце проживання. Холодний осінній день, не був перешкодою переїзду молодого господаря. Такій події в житті Раціборовського і був присвячений перший бенкет в новому красені – панському палаці. Зворушливим було все Лісоводське село. Камендар указував день освячення і сходження не феодальний трон молодого Раціборовського. В архівних актах цей день відноситься до пізньої осені.

До двору Раціборовських зїхалося чимало гостей. Серед них і його кумир Волочиський граф Ледоховський, Меджибізький феодал магнат Синівський, Чорно острівський магнат Пшездзецький.

На бенкет приїхали: королівський камергер генерал Л. Старшинський з Ярмолинець, князі Сангушнів, Острозький, Красинський з Дунаєвець, Городоцький барон Гейсмар.

На бенкеті був подільський воєвода С. Гумецький. Станіслав Гумецький пізніше буде управляти канцелярією Подільського губернатора, поважна і культурна людина, охоча на вигадки та анекдоти. Його дружина весь вечір змагалася з Юзефою Станіславівною, хазяйкою палаца, в розумінні добрих страв та мінірному поводженні з гостями. Обидві виявляли прихильність до графа Ледоховського.

Обслуговували гостей горничні і лакеї. Серед яких значаться фамілії: М.Козій, М.Домська, Г.Миронюк, А.Божик.

А домашньому вчителеві Степану Петровичу наказав, розважати гостей різними розмовами, щоб всім було весело.

Коли гості сіли за стіл, старший господар маєтності підняв келих, і проголосив подяку гостям за участь в церемонії, відкритті палацу і передачі його синові Войцеку. Привітала гостей і його супутниця життя. У просторовому бенкетному залі на столах поставлені різні лакомини, печені поросята, кендюхи, вергуни і буханці. Тут стояли супії горілки, наливки та варенухи з сливами і родзинками. Тай квасу поставили, бо так велося на всіх бенкетах.

Старий Раціборовський не поспішав випити келих, обходив гостей, закручуючи вуса, силкуючись вразити гостей якимось дотепом.

І на кінець заклекотів палац феодала Раціборовського. Музика аж струни рве – грає; у вікнах світла – море ! здалека здається горить усередині палац ! саме великий наїзд ... Ціле  подвір’я карет, колясок, повозок, фаетонів: під каретами позасвідчували ліхтарі, грають кучери в хвильки, у трилисника або в джгута; у стайні чути хрумання кіньми степового сіна.

А в горницях гостей – нігде просунутись !

 

Пані була дуже привітною хазяйкою. Кожному скаже ласкаве слово: до одного привернеться з усмішкою, до другого з повагою, кожному старається вгодити, коло кожного ходить. Гостям – привілля ! Хто  в карти грає, хто дивиться, інші балакають то те, то се; там зібралась купа – розказує, які тепер ледацуги кріпаки породилися, уверне і своє слово сам феодал Раціборовський і про своїх „мазеп”. А в гостинній, всі пані скреготять як ті сороки: без сорома кожного обсудять. У залу двері розчиненні, у них натовпилась ціла юрба тих панійок, що розвернулись, танці на всі боки, аж помість ходором ходить.

Бал проходив у великому банкетному залі. Приятельські зустрічі Раціборовського проходили за круглим столом в великій гостинній, яка через двері зв’язувала з великим бенкетним залом.

Все було на бенкеті – танці, ігри, розваги, анекдоти, зустрічі. Банкети завжди закінчувалися із сходом сонця.

Потім гостей проводжали до карет і розїджалися  по своїх домівках.

             Так бенкетували на дні народженні, на маслянці, Великодніх святах.                                                                                                Пізніше, вгостях побуває сам, Подільський губернатор генерал Фліге К.Я.

Войцек Францович замислившись опустив голову біля каміна. Що він думав тоді ? Чи не мирив свій панський гамір з господинею володіння. Бариня на той час була вагітна, під наглядом лакеїв була весь час у спальні. І одного літнього ранку, ще тільки що почало на світ благословитись, як Вайцек Францовича збудив нестямий крик... То був крик і великої  радості, і немалого горя задля його батьківського серця: бариня подарувала йому дочку. Він зразу схопився, та ще запрімитив камергера. І пішла звістка по всьому селу. В палаці вперше народилася людина, пан зараз же наказав лакеям і покоровим привести все для святкового вигляду, наглядати за баринею. Друга дитина, яка вже народилася в сімї Войцека Раціборовського у Лісоводах, придала святковості, і 37 – річний пан привів себе у святковий вигляд: надів чоботи нові, жовтниці, штани широкі оксамитові, каптан із синього єдвабу; підстригся, підготовився, що надало йому молодості. Ростом високий, погожий на батька і після першої дитини             ( хлопчику – якому 3 роки) запустив вузенькі вуси. Молода мама, якій до смаку бути готовою до приходу гостей, оділася на свій вкус: плахти, картата, шовкова червчата, темно – синя оксамитова карсета; біла наче сніг з тонкого полотна сорочка з вишитими – вимережаними рукавами; на ногах червоні сап’янці; на шиї намисто довге, хрести на рукаві.

Це було велике диво, все святково в горницях наведено порядки.

             Проїжджаючи Фельшин, Раціборовський наніс візит своєму давньому приятелю магнату Пшездзецькому, який володів маєтностями Чорно острівської волості ( в т. ч. Фельшина). Раціборовському припав до душі канцелярський економ, сотник Труш Степан Петрович, якого магнат Пшездзецький не пожалів і дав у викуп у Лісоводи. Василь Петрович був людиною щирої душі, мудрим канцелярським писарем. Задушевна, таємнича розмова викликала приязнь у нього. Коротенькі вуси Раціборовського, широкі вибійчані штани на очкурі, премізні, засмаглі руки надавали поважності його постаті.

Палац, у який вперше потрапив Степан Петрович Труш вразив своєю принадленістю і стилістю архітектури. Новий молодий господар заводив нові порядки. Вимагав, щоб усі дворові величали його „вашим Сіятельством”. Родина молодого Раціборовського невелика. Найпомітніша в ній – огрядна, богом суджена Юзефа Станіславівна. Менший син Янош і дочка Ванда почали навчатися в Степана Петровича.

Тоскно і одноманітно манили дні в панському маєтку. Особливу нудоту нагоняли обіди, які тяглися довго і томливо. „Його сіятельство” вимагав, щоб учитель під час таких обідів розповідав щось жартівливе, бо господиня дому вважала, що від сміху смачнішає страва. Під час проведення занять з дітьми, господиня начіпивши на голову святковий оксамитовий кораблик, сідала біля вчителя. Вона вважала, що найкраще для дітей слухати уроки після обіду, бо на голодний жолудок наука не піде в голову.

Починався урок з вивчення божої заповіді: „Чти отця свого і матір свою”. Учитель завжди старався добирати до своїх занять ілюстрації з біблійних легенд.

Потім починався урок арифметики. Степан Петрович вигадував задачі. Хлопчик і дівчинка охоче розв’язували задачі.

Коли почало вичоріти, Труш перебирався у парубоцьке вбрання, любив провести час разом з іншими слугами маєтку під старими крислатими дубами, які розположили своє довге гілля з однього і другого боку парадної сторони палацу.

Вони надавали палацу приємного вигляду. Один з цих дубів зберігся до цього часу. Як свідчать легенди, що ці дуби були свідченнями, коли в   1575 році через Лісоводи пройшли татарські нападники, які розорювали подільські міста і села, винищували і вивозили у рабство населення. Свідчать ті епізоди із огляду архівних документів історії поділля, що на цій території були приміщення.

В 1799 р. під час італійського і швейцарського походів армія Андрія Григоровича Роземборга пройшла через Лісоводи. А.І. Роземборг був другою особою в Російській армії, після О.В. Суворова. У 1820 році А.І. Розенберга цар Павло І призначає губернатором Подільської губернії. 75 річний губернатор, який ніколи не був одружений дважди побував в Лісоводах. А помер у 1813 році і похований у селі Чорна Чемеровецького району.

Здається, що під дубами доля гартувала негодами засмаглі під вітром і сонцем кремезні, великодушні, несхибні в побратимстві і організувала незламних переможців лісоводчан від татар. Тут сама природа вселяла мудрість товариського єднання в запеклі незвідані тривоги. Легенди доводять, що ця територія була огороджена глибоким кановом, що служило певній  безпеці для формування загонів оборони.

Один з них зберігся і береже таємницю згадки про Лісоводи, звичаї і завзяття нинішнім поколінням нинішнім поколінням.

Часто приносить феодал Раціборовський свої пекучі думи і хвилювання до дуба, і кожного разу слухав у шелесті листя нескінчену казку, зачаровувався нею. Щось просторе, незмірне чулося в ній. А внизу хвиляста течія сріблистих хвиль озера складала приємне враження. Душа ставала ніби натягнута струна, вразливо вловлювала кожен дотик повітря, гойдання кожного травяного стебельця тремтіння листу. Все те зливалося у великий гомін, і в ньому чулись розповіді про буття могутнього Лісоводського народу, поставила історичні його шляхи і роздоріжжя. Віхи прошлого розкривали перед ним обійми, і вимальовувалася жива неозора історія. Треба розповісти про неї, передати дотепними словами про подвиги і походи, про боротьбу за рідний край.

Народжувалися нові сторінки легендарної історії сповненої народної мудрості, героєм якої виступає сам народ, що увібрав живлющу красу сонця. Цю нев’янучу красу понесуть у світи в своїх думах герої Лісовід.

У 1799 р. в Лісоводах побував Президент коронного трибуналу подільської губернії та Єпископ Камянський Адам Красинський.

Великі історико – археологічні дослідження Юхим Йосипович Сіцінський у своїй праці „Археологическая карта Подольськой губернии”, яка вийшла у світ у 1901 році зафіксувала ряд важливих етапів розвитку Лісовід у різні періоди 18 і 19 століть. Тут є і монографії про великих людей, які побували або проїзджали через Лісоводи, а також нарис про Журовського.

Лісоводи згадають у своїх працях: В.Отамановського у праці „Енциклопедія Поділлєзнавства” і „Краєзнавство” на Поділлі”, О.І. Прусевича „Матеріали до бібліографії „Поділля”. В багатьої працях професора Камянець – Подільського педагогічного інституту.В. Баженова згадується про Лісоводи. С.П. Гуменюк в праці „Пам’ятники історії та культури Поділля”.

Науковець Євтим Січинський згадає про Лісоводи в своїй праці „Нариси історії Поділля”. А.П. Григоренко, який пізніше напише один почерк про Г.І. Ткачука, розкаже про минуле Лісовід у своїй праці „Жива історія Поділля”.

За 22 роки панування в Лісоводах Войцека Раціборовського, люди хотя і були закріпачені, проте феодальні гноблення і насилля, як обіцяв сам Раціборовський не відчули.

Лише п’ята частина землі належали селянам. А основною і найкращою землею володів поміщик. За свої потом і кровю политі, селянські землі селяни мусили платити викуп, тобто данину феодалу, розоряючись усе більше і більше. Селяни в Лісоводах залишилися і після скасування кріпосного права ( 1861 р.) в тій самій безвихідній навалі у поміщика. У пореформований період з цієї зубожілої Лісоводської селянської маси стали випинатися поодинокі постаті глитаїв і жмикрутів таких як П.Драпак, М.Ковш, А.Пасічник, які мали у власності робочу худобу, пасіку, інвентар. А взагалі реформа 1861 року ніякої волі селянам Лісовід не дала.

Туга за правдою передавалася з роду в рід, з покоління в покоління, вона віками настоювалася на суворому понятті, що таке добро, і що є зло по правді, а що проти правди.

Важка праця селянина – кріпака продовжується в Лісоводах ще недовгі роки. За діда – прадіда – бо кохається він у праці коло землі і не мислить себе поза цією працею.

Можна говорити про ідейну близькість пана Раціборовського з селянами Лісовід. Адже прийшовши в Лісоводи пан пообіцяв, що таких трудолюбивих людей, як ці буде поважати не обкладати непосильними податками, платити малий чинш, і їх працю не перетворювати на злиденне життя.

Відчутно зріс і соціальний розвиток села. Такий стан не різнило людей, не розводило їх у різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало триматися купи.

Нелегко випало господарювати землевласникам в умовах ринкових відносин після всім відомої реформи 1861 р. де було анульоване кріпосне право. Все частіше відчував складність в господарській діяльності і Войцек Раціборовський. Як і багатьох польських магнатів, його непогодженість з російськими реформами і недавало йому спокійного життя. Може і така ситуація вплинула на стан його здоровя. А також призначений в 1861р. губернатор Брауншвейг Р.І., з якими відносити в Роціборівського складались не зовсім дружніми.

В 1863 році важка хвороба вивела Раціборовського на тривалий час. Він переїде на постійне місце проживання  до Польщі. Лісоводський маєток перейде у власність його дочки Ванди. Господарювати Ванда в Лісоводах не планувала, вийде замуж за Я. Войцехівського, чиновника польського уряду, і переїдуть до Варшави. А маєтність досить удачно спродасть феодалу Євгеніушу Журовському. Зимові події 1863 року в Лісоводах сколихнули усе село. Така демократична прокламація підтверджується російськими законами. А що для селян. Фраза „Життя – вдача” не покидала помислів кожного лісоводчанина і чи буде воно кращим, чи гіршим недавало спокою.

А тим часом скупивши 12 маєтностей, що належали Ванді Раціборовській, феодал Євгеніуш Журовський, стає одним із дванадцяти самих крупних землевласників в Подільській губернії, який буде володіти 37 маєтками, трьома цукровими заводами, винокурнями, три цегельних заводи, дві броварні, дві свічові фабрики, і 14200 десятин землі у Подільській і Київській губерніях.

Народився Євгеніуш Журовський в пригороді м. Могилів –  в родині древнього польського дворянського роду. Суворі реалії життя рано спонукали маленького вразливого Євгеніуша замислитися над численними проявами забитості, безправа, злиденності життя польських і українських селян. Звичайно у сімейному колі Журовських користувалися польською, але в пошані була й українська мова, якою любив більше спілкуватися. Тому у маленького Євгеніуша, ніяких проблем у спілкуванні з українським оточенням ніколи не було. Саме тут у сільському передмісті він ріс, постійно грався з дітьми, вслухався у розмови дорослих, близько до серця нужди, турботи і прагнення простих людей.

Батько – Ян Августинович і мати – Юзефа Йоахімовна мали хорошу для того часу освіту. Отож домашньому вихованню здібний хлопчик опанував не лише польську, але й німецьку і французьку мови. Коли підріс, батьки віддали його в науку до монастирської школи у Могильові, а згодом – в агрономічну школу – м. Могилів – . В період навчання у цій школі в молодого Євгеніушу проявив неабиякі також до науки і організаторський талант. В школі в нього проявився інтерес до економіки, історії.

Вірогідно, що навчаючись наймиролюбнішій професії агронома, юний Євгеніуш, як і більшість молодих людей з його оточення, мріяв досягти у житті такого стану, який би дав можливість плідно трудитись на користь людству. У цей час він дізнається про спільні кооперативи землевласників від Роберта Оуена про діяльність прогресивних польських дворян, які невдовзі стали землевласниками, а пізніше і крупними землевласниками, з якими і підтримував дружні зв’язки це Сабальський і Холеновський, завдячуючи яким після двухрічної роботи агронома, Журовський стає власником невеликої маєтності в Волинській губернії.

У Могильові Євгеніуш зустрівся із дівчиною, яка у всьому розділяла його погляди. Анна Лукашевич стала вірною дружиною і порадницею на все життя.

Великий інтерес в його житті викликала зустріч його із графом Потоцьким, який ще й до того був і далеким родствеником, який і надав можливість скупити спочатку маєтки в Камянецькому повіті окружних поселень, а в 1863 році викупити маєтки магната Раціборовського в тому числі і Лісоводський маєток і землі Лісоводської волості (до 1865 р. Лісоводи були Волосним центром, згодом села Лісоводської волості перемістили до Городоцької волості).

Граф Іван Петрович Потоцький син знаменитого графа Петра Потоцького, на той час був найкрупнішим землевласником в Летичівському  повіті, скупивши маєтки Шепітівської, Славутської, Ізяславської, Летичівської волостей. Давні родинні й землянські стосунки Івана Потоцького і Вейцеха Журовського у спадок передались і їх синам Івану Потоцькому і Євгеніушу Журовському. Не міг не зробити вельможної подачки граф Петро Потоцький синові Євгеніушу найближчого друга Войцеха Журовського. Перших дві маєтності стають власністю у Волинській губернії в 1852 році. З тієї ласки вельможі Євгуніуш Журовський в 1857 році стає власником девяти маєтностей, цукроварні і винокурні у Київській губернії. А з 1859 року молодий граф І.П. Потоцький заволодіє маєтностями Шепетівської, Ізяславської, Славутської, Летичівської волостей разом із наявними цукровими заводами, винокурнями, цегельними заводами, свічовими фабриками.

В цей же період міцно ставши на ноги, феодал Є. Журовський скуповує 28 маєтностей в Камянецькому повіті в тому числі і Лісоводську маєтність разом із навколишніми селами. У конкуренції самому багатому землевласнику у викупі Лісоводської маєтності ніхто не склав.

 

На той період Подільська губернія складалася із 12 повітів, із них 4      ( Камянецький, Проскурівський, Ушицький і Летичівський ) сьогоднішньої Хмельницької області, Кремецький – Тернопільської області, і сім повітів Вінницької області. Центр Подільської губернії знаходився у Камянець – Подільському.

Ставши власником Лісоводської маєтності, Журовський переїде в Лісоводи в квітні 1863 року в період гарячої посівної компанії. Пан володів інформацією про роботящих Лісоводський селян, а селяни багато чули і про пана Журовського. Людей тривожило в подумках лише одне – жити буде лучше чи гірше. Підїхавши до центральних воріт, в супроводі охорони Журовського зустрів великий натовп людей, які хотіли вперше побачити пана. Вийшовши з карети, молодий 34 річний Журовський підійшов до людей, легко вклонившись, привітався до них. Гарні слова при спілкуванні вселили надію на їх кращу долю.

Понад рік будуть тривати ремонти і підготовчі роботи в палаці, і на території.

А літом 1864 року пан Журовський переїде з сімєю з Нігина на постійне місце проживання в Лісоводи.

7 липня 1864 року відбудеться офіціальна частина в новому реконструйованому палаці. Цій даті і пан Журовський приурочив і свій ювілей. Йому 5 липня виповнилося 35 років.

Про свято Івана Купала, яке Лісоводці шанують, пан Журовський вже знав, тому в цей день і приїде в палац.

Пан не любив великих бенкетів, але на це свято «Івана Купала» запросить саме поважних і знайомих гостей.

Як і всі лісоводці, пан Журовський цим святом буде дорожити, і гордитись цією традицією Лісоводчан.

Пани зїхалися. Коло панського маєтку стояли в три ряди карети, брички.

Для участі в бенкеті були запрошені самі близькі і друзі Є. Журовського. Сам І.П. Потоцький, царська фрейліні, „їх імперська величність” Зоя Родзянська, яка проживала в с. Грушках і володіла 16 маєтностями, камергер „його імперської величності” генерал Гиджицький, який проживав в г. Стратієві і володів 18 маєтками, вдова генерала Тізделя, губернатор Подільської губернії М.М.Сухотін, інші поважні особи.

Багатий на смачні страви накритий стіл. Маторні лакеї розносили великі кришталеві чарки з пінистим шипучим вином. Перший підвівся граф, Жемчужников Ф.А,(віце-губернатор) вставив в око стільце, підняв чарку і проголосив тост за союз привилегірованого класу, за загальні інтереси, за державну підтримку від безумних соціалістичних ідей.

До душі припав виступ графа Скібневського з Дунаєвецького повіту. Він жичив молодому Журовському всякого економічного розвитку, розвивати промисловість, за дворянське взаємопоніманіє.

Бенкет тривав до сходу сонця. Після закінчення всі розїхались по своїх домівках.

З огляду на екзотичну мальовничість наших краєвидів Журовські обрали саме Лісоводи місцем постійного свого проживання.

Мальовничість ... Кого тільки не вабили Лісоводи, кого не зачаровували їхні урочища: липина, трояни, березина, рідка, клебаня, кремінська. Яке розмаїття природи, яка палітра землі ?

Скільки тут вкладено хліборобської праці, скільки молитв мовлено, скілько різних пісень співано. Дух язичницької поезії ширяв казковим птахом над Лісоводськими просторами і одвічно чаклував їх незрівняною красою. Люди тут спокон віків залюблені в садівництво, у бджільництво, а понад усе – в хлібне поле. А ще в магію праці, що спонукає їх реальне життя.

Видно ця велика сила природи і звабила пана Журовського. Припало до душі оте зачароване село – він осів тут надовго з усією родинною, а від так вклавши капітал, розпочав капітальну роботу по впровадженню в сільськогосподарське виробництво європейські технології і агротехніку.

І не пройде багато часу, як лісоводців здивує, де багатство перемішається з красою маєтностей пана Журовського.

Світлий з білими колонами палац, що виднівся з усіх боків на пагорбі потопав у зеленому шумові нижнього і верхнього садів, парків і сквера. В його підніжжя плескались прозорі хвилі стовпа, який по всьому три метри був оброблений золотими вербами і зароблений золотим коропом. Алеї і клумби ніби упереджували зовнішню вишуканість панського палацу і його внутрішні розкоші. Вся десятигектарна площа маєтку була огороджена поважним двухметровим забором, який приваблював своєю оригінальністю і красою.

Він був виготовлений в Австрії по заказу самого Журовського, замінивши деревяний. В доль забора по зовнішній стороні обсажений травою, а внутрішня сторона по своєму периметру була обсаджена липами в два ряди.

Липи доглядались ( формувалась крона ) і коли вони були високими їх коріневі парості ростуть і сьогодні по всій території. Такий ландшафт огорожі складає повну привабливість і красу. З північної сторони маєтності знаходились центральні ворота, що виводили на головну дорогу, що вела із Сатанова до Городка. Від воріт до самого маєтку вели дві алеї, які розділялися широкою двохметровою клумбою, яка постійно милувала гостей своєю палітрою квітів.

По цих алеях на фаестонах в супроводі охорони під’їжджали до маєтку самі високі гості, друзі і знайомі пана Журовського.

Принаймні так вспоминає Коновалов Оксентій і Михайло Труш, дід якого Василь Степанович Труш будучи управ справами Журовського постійно їх зустрічав і супроводжував до маєтку.

Обабіч обох алей сподобав неповторний колорит живої краси живий забор з декоративних дерев. А за живим, забор алей до східного і до західного забору милували око Журовського і гостей яблуневі сади. Західні ворота маєтності, як їх ще називали були службовими. Через ці ворота хазяїн маєтку виїзджав на охоту в Кремінський ліс, який був також його власністю. Журовський професіонально володів верховою їздою на коні. І всі обїзди володінь, робив з власним задоволенням верхом на коні у супроводі управа. На південь від алеї, що вела до західних воріт ( частина якої збереглася до цих пір ) із задньої частини маєтку ( місце сьогоднішнього гуртожитку ) росла огородина. Сам Журовський по фаху агроном, і дуже любив куверкатися в саду і на городі ( звичайно разом із обслугою ). Від порогу південного входу в маєток і до озера вабить своєю красою мальовничий парк, який центральна алея від парадного входу в палац і до озера ділить на двоє. Східна частина парку, із спогадів Ковша М., милувала своєю красотою всіх жителів Лісоводи. Там росли самі екзотичні види дерев, а право від центральної алеї була засаджена липами і березами. В вечірній час, коли загоряються вогні на всіх алеях, враження – що світиться все село. Контраст був відомо разючий, а ще привертало увагу людолиство селян.

Прозаїчністю архітектурного розташування вписувався в загальний ландшафт каменія ( маєтності ) сарай не приміщення. У двох його приміщеннях розпологалися стайні для коней. Обслуговували Журовського два феетони для двух коней, і два фетони для чьтирох коней. Окремі поїздки пан полюбляв, а може була необхідність із охороною, які супроводжували його по сторонах. Пан дуже любив побувати в стайні і любуватися красивими входженнями кіньми. В стайнях їх було 12, і всіх їх по імені Журовський знав, він дуже любив кожного погладити і промовити декілька слів до кожного.

Такими спогодами поділився Ковш М., дід якого і відповідав за їх догляд і за технічний стан сідлового і феєстоного господарства.

А Йосип Козій, який пройшов двухрічні курси ветеринарного вельшера в Польщі, надавав ветеринарне забезпечення коням і собакам і на віддаленій фермі Журовського, що була розташовані у Жванецькому масиві недалеко від Кремінської. А любов до цієї професії Й.Козій отримав від свого батька Якима Козія, який надав ветеринарну допомогу ще при пану Раціборовському.

Історію може підтвердити правнук Й. Козія – Семен Козій, який зберігає до сьогоднішнього дня весь інструмент, яким колись користувався його прадід.

Крайнє приміщення з східної сторони сарая, в якому розташувались індивідуальні клітки приподзначалось для сторожових ( їх було чотири німецькі вівчарки ) і шести охотнічих собак. Доглядав і всі необхідні операції вів Ф.І. Пасічник, батько І.П. Пасічник, який в 1905 році очолить страйковий комітет. А з східної сторони була заповнена фауною, яка із самого ранку випускалась. Вони займали своїє місце на клумбах і складали колоритний оксамит на клумбах і в парку відповідну красу і привабливість.

Ретельно доглядала фауну і інші клумби Софія Ніколенко разом із Явдохою Маголою.

Два службових домики, які побудовані в кінці 80-х років ХІХ століття,

 

Вільний час Журовський любив провести в літньому ( як сьогодні називають бесідка), що знаходилась біля південного входу в маєток, із своїм улюбленим собакою на імя „Рені” . Це була оригінальна деревяна споруда для літнього відпочинку і потопала із всіх сторін у винограді. Такий же павільйон і був споруджений на березі озера. Коли йти по центральній алеї до озера, з лівої сторони в парку. Фазад задньої сторони маєтку виводив з дверей їдальні, дитячої кімнати і гостинної зали до алеї, яка вливалася із північної і південної сторони в головну алею. Біля павільйону на набережній, був споруджений невеликий деревяний причал, до якого постійно були пришвартовані дві деревяних лодки.

Не можна не назвати Трохима Шляра, який по спадковості від батька, який доглядав сад при Раціборовському, професійно став фаховим сад оводом. Це дуже радувало Журовського.

Як розказують люди похилого віку, які були причетні через своїх пращурів до життя і діяльності Журовського, що самим привабливим місцем для відпочинку. Це був парковий масив „лиса гора”, або урочище між Лісоводами і Кремінною. 40 гектарів площа була входжена, постійно насаджувалася самими різноманітними деревами, благоустроїні лісові алеї, тропіки, які спускалися до двух озер, північну сторону урочища відрізняв сосновий бор, а східна відокремлена від поля широкою смугою акацій. Весь цей ландшафт складав гармонійний вид на подобі італійських Альп. Споруджені три деревяних літніх павільони в різних стилях, в яких пан Журовський під час відпочинку чи охоти міг посидіти з бажаними гостями. Один павільон був збудований на краю урочища з південної сторони ( від Лісовід ), другий на мамій вещій точці, з відлілю він міг оглядати весь пейзаж своїх володінь, пізніше після його смерті, на цьому місці він буде спочивати вічним сном, і третій з північної сторони ( від Кремінної ) біля неживого озера, де сходяться алеї набережна і лісова. Тут в лісному парку постійно слугували Нечай Максим, Теодор Ямборко, Федір Літньовський.

Парк охоронявся, обнесений ровом і живим грабовим забором, і являвся заповідним місцем. Тут розводилась сама різна фауна – від зайців і козуль до диких кабанів і оленів.

Сам Журовський, як агроном, дуже любив природу, тому і за подобав с. Лісоводи. Приваблювала його і урочище Кремінська. Хоть сам Журовський не великий любитель рибалки був?але на не величезному озері в Кремінській дуже любив посидіти, помилуватися плесом озера, яке було оточене лісом з усіх сторін. Нині на тому місці бере початок річка, яка несе свої води через Лісоводи в р. Смотрич. Ліс постійно прибирався, упорядковані лісові алеї, обнесені глибоким ровом. З цього місця він милувався пейзажем Жванецького урочища, де розпочиналася його ферма.

А вот легенда про підземний имерехід, що зв’язувала охороне підвальне приміщення з північної сторони маєтку, в якому розміщувались охорона, служники і канчук – з нижнім літнім павільоном  „лисої гори”, може бути реальністю.

Цим переходом, Євгеніуш Журовський, в супроводі приданого служника „Рені” ходив на відпочинок в паркову залу „лисої гори”.

Там він полюбляв побувати на охоті, на одинці побродити по парку, забити з ружья дич, і посидіти в одному із павільонів.

Коли були великі гості, Журовський виїзджав на охоту в Кремінську на конях.

 

Коли в 1863 році Журовські сімєю переїхали в Лісоводи на постійне проживання сину Альфреду було вже 1,5 року. Тому першою кімнатою, яка стала необхідністю для Альфреда була дитяча кімната напроти парадного входу в маєток. Так настояла мати Анна Лукашевич. Тут, його будуть няньчити Мельник І., Ф. Ліцінська і М. Пасічник, в цій кімнаті першу азбуку отримають К.Джура з уст Ковша Михайла Степановича. Кімната мала вихід на задній фосад.

На другому етапі напроти парадного входу було 2 спальні, з північної сторони робоча кімната Журовського, яка зв’язувала через двері із службами, які находилися в кімнатах північного входу в маєток. А з уцентрального входу другого етажа направо – була кімната для відпочинку, яка мала зв’язок із кухнею, столовою, спальними люксами, в яких гукали розпочалися високі гості. Перший етаж крім дитячої кімнати, з лівої сторони парадного входу роздівалка, зберігалася одежа, бібліотека, і все необхідне, а направо через невеличку прохідну прямо в касу, а направо в гостинну кімнату. В цій кімнаті Журовський проводив робочі зустрічі, а для великих і масових зустрічей дорогих гостей був призначений банкетний зал, який через двері зв’язував частину кімнати. З архівних документів можна довідатись, що такими гостями були самі різні верстви політичних, державних, службових осіб. Тут побували письменники Іван Огієнко, генерали Брусов, знаменитий етнограф, письменник Павло Чубинський, автор вірша „Ще не вмерла Україна”, і хоч він урожинець Київщини, але батьки земляки, і піддержували дружні стосунки, дружбу продовжували Евнуш і Павло. В палаці побували самі знамениті люди Подільської губернії.

Журовський був надзвичайно оригінальною людиною. Володіючи неабияким багатством, він охоче залишався простою, скромною людиною, він охоче спілкувався з простим народом, ввічливо ставився до кожного. Він кожного зміг вислухати, і допомогти в міру необхідності. Видно теза, яка ходила між людьми, що „чи є ще такий добрий пан як у нас в Лісоводах” доходила до нього і цим він снискав повагу і людські відносини людей до себе. При зверненні до людей він завжди вживав слово „серце моє”.

Журовський завжди підтримував підприємливих, творчих людей. Лісоводці завжди вели успішно свої підприємницькі справи. Він був гуйним до сімей, скарб ляків і спеціалістів як тепер ми їх називаємо. Журовський справно виплачував ворнарію, доплати і розрахунки.

В свою чергу він був вимогливим до себе, не допускав порушення дистанції між ним і тими, хто його оточував, не потурав підлабузникам, наклепникам, крутіям. Понад усе він цінував свою шляхетність, родину честь і ніколи не переобтяжував себе багатством і славою.

Він любив часто бувати за кордоном, іноді виїзджав з усім почетом і надовго, коли повертався його зустрічали обслуга маєтку, він привітно привітався з махом голови, палац загорявся вогнями, який для його оточення був завжди – „святая святих”.

Старанно виконував обов’язки городового ізводчики Охріма Гута і Яким Габінет. Пану Журовському „серце” Охрім дуже подобався як ізводчик, з ним він міг бути тривалий час в дорозі.

Завжди в будь – яку поїздку, пан брав з собою повара Луку Павлинці. Його батько Яків Павлинець, якого бог, не обділив ні силою, ні ростом, ні розумом. Його кмітливість і працелюбність дали йому змогу виділитись з поміж своїх односельців посади з часів панщини феодала Раціборовського, де був сільським казначеєм. Таке майбутнє він отримав від батька Павла. Будучи сільським казначеєм, Яков був у дуже добрих стосунках з паном Журовським, що дало йому можливість влаштувати 14 – річного сина Луку за кошти пана Журовського на навчання в кухарську школу, у Польщі. Навчання продовжувалося 2 роки, впродовж яких він побував в багатьох країнах Європи.

В результаті, лука став кухарем високої кваліфікації, а пан Журовський мав особистого кухаря європейського рівня. Трудова діяльність Луки Яковича була побудована на кваліфікованій організації харчування родини Журовського.

Із – за службових необхідностей, Журовський часто виїзджав за кордон, з собою завжди брав молодого кухаря, до якого він звертався не інакше, як „серце Лукасю”.

А вот одного разу, як виняток, Журовський в черговий вояж за границю взяв з собою іншого кухаря Андрія Здоровила – а причиною такого рішення була його турбота про одруження його улюбленця – кухаря Лукася.

Журовський, мабуть, запримітив, що його кухар не байдужий до молоденької дівчини, що доводилась сестрою знаменитому столяру, і не менше відомому плотніку з села Завадинці, котрий працював в майстерні Вишневецької цукроварні приналежній теж Журовському. Тож пан, залишаючи Лукася дома, умисно дав йому доручення простежити як у Вишнівчику просувається робота із спорядженням для нього заказного нового фаетона. Таким чином, був привід Лукасеві побувати у Григорія, внаслідок чого в скорому часі у його сестри з Лукасем відбулись заручини. Так 16 – річна Ксеня стала нареченою знаменитого кухаря Луки Павлинці.

Шлюб видався напрочуд щасливим. Ксеня з розумінням ставилася до служби свого нареченого, який повністю відавався панській кухні, яка для нього була святинею. У них народилося 11 дітей, серед них Павліна, Антоніна, Петро, Дмитро, Володимир.

Надзвичайно важка праця. Особливо жінок в маєтку. Робочий день не регламентований. І все ж простіше було жити в дворових чи маєтку на повному утриманні поміщика, ніж обробляти шматок начебто власного грунту, виконувати відробіткову ренту, сплачувати чинш, ледве перебиватись з з сімєю з рпоку в рік – і все це для того, щоб тільки залишити шматок землі у власності, щоб мати хоч дрібну, хоч якусь надію на ту нікчемну власність або подавати вигляд, що ти її маєш.

Тому, лісоводці трималися за таку приватну власність і весь час були настроєні на якесь протистояння, звичайно не всі. Інші, з числа несвідомого селянства не представляли собі життя без пана.

В 1863 році відбулося збройне польське повстання, в якому селянські маси Поділля взяли активну участь. Тоді царський уряд Росії пішов на деякі незначні поступки: - з 1 вересня 1863 року було припинено між поміщиками і тимчасовозобовязаними селянами всі обов’язкові відносини, які з цього дня переходили в розряд селян – власників і почали вносити в казну викупні платежі на недільну плату. Селяни Лісоводів одержали в особисту власність 1604 десятини польової землі; 40 тяглових господарств – по 9,15 десятин орної землі, 187 піших дворів – наділи по 4,6 десятин.

Викупні платежі за передангі селянам землі зменшились на 15 %, вони становили 57 тис. крб. Щорічно жителі села виплачували казні по 3,4 тис. крб. Змінилося правове становище лісоводських селян. Вони стали особисто вільними: їм надавалося право скликати сільські сходи, на яких вирішували питання про розподіл податків та повинностей, майнові суперечки, обирали старосту села. Лісоводи були волосним центром до 1872 року, потім волость була ліквідована, а її села віднесено до Городоцької волості.

 

Реформа 1861 року звільнила селян від кріпосного права, яке економічно не полегшила їхнього становища.

У 1863 році при настоянії Журовського відкрито навчальний заклад парофіянську школу. Вона розміщувалась у невеликій хатині біля маєтку. Після закінчення будівництва нового приміщення у 1882 році відкрито однокласне народне ремісниче училище. В ньому навчалися діти заможніх селян з Лісовід і навколишніх сіл. 60 дітей у училищі і 250 дітей у парафіяльній школі.

У 70 – х роках 19 століття за наказом Олександра ІІ у Російській імперії почали створюватись сільськогосподарські наукові товариства, діяльність яких була спрямована на вивчення агрономії, ґрунтознавства, впровадження машинної техніки в сільське господарство. Успішно працювало наукове Московське, Білоруське, товариство Південної Росії. Такі товариства були створені в Подільській, Херсонській і Бессарабських губерніях.

В цей період по направленню в багатьох Подільських господарсвах, земських установах, у маєтках багатих поміщиків трудились вчені агрономи. Вони сміливо впроваджували останні новини агрономічної науки у своїх земельних лантифудіях, на полях створених за приватною ініціативою. Щоб підвищити врожайність полів, вони займалися детальним вивченням місцевих грунтів і кліматичних умов, проводили селекційну роботу по вивченню нових сортів рослин. Їх праця мала науково – дослідницький характер, робили неабиякий внесок у розвиток вітчизняної агрономічної науки.

В Подільську губернію направляється вчений дослідник – землезнавець Іван Євгенович Овсінський як і повномасштабно організував дослідження с. – г. науки на Поділлі.

В жовтні 1879 року на запрошення Журовського в Лісоводи і покладе початок розвитку наукового с. – г. виробництв в Лісоводах на багато років. Але те, що багаторічна дружба І.Є. Овсінського і Журовського принесла в Лісоводи агрономічну науку, і неабиякий підйом у с. – г. виробництві.

Пізніше сюди приїде обмінятися досвідом і сам Потоцький Іван Петрович, землевласники Рачковський, Синівський, і інші землевласники.

А І.Є. Овсінський в своїй роботі „Нові системи землеробства на Поділлі” розкаже про Лісоводські досягнення. У 1897 році дослідницькі господарства на Поділлі де працював Овсінський, відвідає представник міністерства землеробства, член наукового товариства сільського господарства В.А. Бертенсон. В архівних документах є згадки про зустріч Журовського, Бертянсона і Овсінського.

Загальний нарямок його діяльності, перспектив і діяльності був постійним удосконаленням системи ведення виробництва і поліпшення долі українських і польських селян. Констатуючи це, необхідно брати до уваги діяльність Журовського не лише як феноменального поміщика, але і як розумного мудрого теоретика і організатора. Він ніколи не був науковцем, але більшість агро починань ( як колись називалось с. – г. науки, наукові технології ) запроваджувались і менші на полях маєтностей Журовського.

Із архівних документів м. Хмельницького з впевненістю можна говорити про його участь по організації с. – г. заходів по впровадженню агрокультурних починань, ведення дослідницької роботи, влаштування с. – г. виставок, визнання кращого підприємницького господарства – все це складало велику частину його життя.

В статті Й.А. Волошинського, редактора газети „Подільська зірниця” за 1898 р. відзначалося, що хліборобська і підприємницька  діяльність Журовського є прикладом в якого можна повчитися. І це не випадково, тому що все нове, що появлялося у с. – г. виробництві, впершу чергу поступало, не тільки як до багатих землевласників, а і до тих де йшов постійно науковий прошук нових молотирок, одна із них пану Журовському в с. Лісоводи, пізніше поступає сівники, віялки. Управляючий поміщицьким (панським) маєтком повітовий справник.

Навіть із 9 нових легкових автомобілів, які були виділені для Київської, Волинської і Подільської губерній, один з них отримав Є.Я. Журовський.

Тому оцінка подвижницької діяльності такої особистості як Журовський не потрібно забувати. Великий науковець, а пізніше і урядник міністерства с. – г. політики В.В. Колесник, що теоретична і організаційна діалектика наукового пошуку в с. – г. підприємстві Журовського повинна бути враховані іншими сподвижниками цих ідей. До речі, Вініамін Валер’янович Колесник неодноразово побував в гстях у Журовського.

В архівних документах, які зберігають з числа праць М.А. Трублаєвича говориться, що „ про що людину потрібно мати на увазі думку оточуючих як людину справедливих суджень, перепотливої позиції і наукових ідей”.

Щодо основоположників загальних теоретичних засад якими керувався Журовський, в своїй діяльності, то сумнівів не виникає, що це ідеї Р.Оуена, Ш. Фурє, Ш. Жида, М. Зібера, М. Драгоманова, П. Чубинського, О. Чупрова, А Фортунатова, І. Озерова, російських науковців М.Вавілова, О. Скрябіна.

У першій половині ХІХ ст. українська культура продовжувала розвиватись, збагачуючись новими досягненнями. Саме через культуру відбувається відродження нації.

Саме вкінці першої половини ХІХ ст. за царя Олександра І розпочато реформи в системі освіти – утворено Міністерство народної освіти, затверджені „Правила народної освіти” та статуси навчальних закладів. В Україні існувало чотири „розряди” навчальних закладів: початкова освіта (приходські або парафіянські школи) для самих низьких станів, повітові училища )для дітей дворян, духовенства, купців, чиновників, багатих ремісників); середня освіта – спеціальні навчальні заклади та інші; і вища освіта – ліцеї, вищі гімназії та університети.

Царизм підтримав становий характер освіти, тому до середніх та вищих навчальних закладів не брали дітей з кріпацьких родин.

Тому вже на 1856 р. в Україні налічувалось 1320 парафіянських приходських школи. Утримувались по різних наналах фінансування, але основна маса утримувалась релігійною громадою. На початку це були школи однорічні де вивчали рахувати, писати, читати і „Закон Божий” з 1852 року школи переведені на 3 – х річне навчання де вивчали російську мову, географію, історію, арифметику.

По настоянію Є. Журовська в 1863 році в 1863 році в Лісоводах відкрито такий навчальний заклад – профіянську приходну школу. Вона розміщувалась у сільській невеликій хаті (на 6 – й сотні). Після закінчення будівництва нового приміщення, недалеко від панського маєтку по настоянію Журовського з вельможної подячки графа Ф. Чацького в Лісоводах буде відкрито однокошне народне ремісниче училище з терміном навчання 1 рік. В цьому навчальному закладі у 2 – х класах навчалося 60 дітей, переважно діти заможніх селян з Лісовід і навколишніх сіл, і 260 дітей навчалося у парафіянській школі.

У 1886 році Є. Журовський надавши фінансову допомогу, релігійна громада Лісовід на місці маленької деревяної церкви, в центрі села, розпочала будівництво нової церкви. В 1882 році побудовано 2 глинобитних і 2 деревяних приміщення Жванчицької ферми в районі „Кремінська”. Проведено благоустрій „Кремінського урочища” і території „Лиса гора”.

Відповідно до Положення про органи самоврядування від 16 червня 1870 р. яке почало діяти з 1865 року, до губернських і повітових земських зібрань та їх виконавчих органів. Обирали представників імущих класів. До губернського зібрання обриралось 45 дворян і чиновників, 44 власники промислових підприємств і купців, 70 землевласників, 12 лопів.

До Камянець – Подільської, Летичівської, Проскурівської і Новоушицького повітових управ обиралося 64 дворяни – чиновники, 10 промисловців і купців, 44 землевласники і 7 полів і в 1901 р. до держаної думи від Подільської губернії обиралося 13 чол.

В 1870 р. Є.В. Журовський обирається по Думської повітової управи, а у 1885 р. до Подільської губернської думи.

На думських зібраннях розглядались самі різні завдання розвитку і будівництва як в повітах так і в губернії вцілому.

Так в порівнянні з до реформованим періодом в 1890 р. розвиток промислового виробництва зріз у 2 рази. Збудовано залізниці Жмеринка – Волочиськ, Гусятин – Проскурів ( через лісоводи ). В два рази розширилась кількість кустарів і ремісників. Значне зростання здобуло ткацьке, кожухове, шовське, гончарне виробництво. На території губернії діяло біля 36 цукроварень, із них 3 в власності Журовського. З найбільших цукрових заводи – Клембівецький, Кременчуцький, Шепетівський належали власнику графу І.П. Потоцькому.

 

В 1890 р. поширився рух прогресивної громадської організації подільських ( польських ) землевласників, які хотіли обєднатися в союз. На той час в Подільській губернії 85 % землевласників були польськими.

В 1898 р., в Проскурові відбувся перший зїзд такого товариства. На зїзд зібралося 75 найвпливовіших землевласники подільської губернії. Зїзд утворив Подільське товариство с. – г. і с. – г. промисловості ( ПГСГ ). Основним завданням зїзду наукові підходи по поліпшенню і підвищенню виробництва с. – г. продукції. А також зїзд виніс рішення, де більш заможні багаті землевласники повинні надавати всяческу допомогу менш заможнім або молодим землевласникам. В роботі зїзду взяли участь найвпливовіші люди Подільської губернії в тому числі і Є.В. Журовський, який і підтримав рішення зїзду. Після внесення пропозиції Й.А. Волошиновським, головою товариства зїзд обрав М.А. Трублаєвича – колезький асесор, члена подільської губернської земської управи, який пізніше буде назначений губернським управом Камянського повіту. З яким в подальшому житті у Журовського склалися теплі відносини і дружні зв’язки. Він побував у Лісоводському маєтку декілька разів.

З наростанням на початку століття класової боротьби та посилення державного втручання в життя суспільства, в якому вбачалася панація від економічного та соціального безладу, образ гармонійного індустріального суспільства втратив свою привабливість. До життя покликані нові тоталітарні правителі з їхньою плановою економікою.

Нині, з відстані ХХІ ст., що розпочалося є підстави визначити деякі найзагальніші ознаки історії кінця ХІХ і початку ХХ століття.

Насамперед стала більш активною і масовою участь людей в економічному житті, що змінювало не лише самих людей, а й планету. У наслідок активної господарської діяльності відбувалося загальне потепління, використання енергетичних ресурсів.

З розвитком індустріалізації людство позбавлялося деяких ілюзій. На початку ХХ ст. у світі утворився до певної міри романтичний погляд на тогочасне індустріальне суспільство. Вважалося, на відмінну від бездіяльних і за неладницьких епох минулого, ХХ ст. плекатиме як найвищі свої виробництва та загальний добробут.

Великі сподівання покладалися на те, що роль держави у світі, де запанує виробничий інтерес, буде як найменшою, оскільки економіка розвиватиметься за законами ринку, а не волею державної бюрократії. По приходу до влади Олександра ІІ 1905 р. показав своє лице.

Початок ХХ ст. характеризується економічною кризою. Держава різко підняла відрахування податків з власників, а ті в свою чергу підвищили ренту з селян і робітників. Підвищилися ціни на товари. Зменшилося їх виробництво за рахунок скорочення кількості робочих днів. Це ще більше погіршило становище робітників і селян. Водночас відбувався посилений процес концентрації виробництва, особливо в промисловості.

З посиленням гноблення піднімався на революційну боротьбу робітничий клас і селянство, в тому числі і на Поділлі.

Ринкові відносини все складніше відчували господарники, пани, власники промислових підприємств та селяни.

Змінювались стосунки між людьми, а також між людьми і власниками. Тим часом пройде пів віку. Зявиться нове покоління людей, яке поставить собі за мету змінити в житті багато чого. 1905 рік в Лісоводах відбувся у вигляді страйку. 6 квітня страйковий комітет до складу якого увійшли Г.П. Ковш, М.І. Ковш, П.А. Гончар, І.С. Драпак, І.П. Пасічник вишукували вимоги про збільшення плати найманим робітникам, лігові масиви Липини, Березини і Клина повернути громаді і віддати громаді пастбища для громадської худоби.

Пан Журовський вимоги ці відхилив і в дальнішому страйк переріс у масове заворушення.

В архівних документах про селянські виступи в Подільській губернії, зокрема говориться, що натовп селян с. Лісоводи зявився до маєтка Журовського і зажадав виконання своїх вимог і, недобившись цього, попрямував до лісу, який був проданий німецьким купцям Кацу і Вайсбергу для сполошної зрубки. В лісі натовп розгромив лісову контрору і розігнав полісовщиків. Потім заворушення повели себе в Леваду. Після цього плугом повідрізали поміщицькі землі, які вимагали повернути селянам, позасипали панови і відновили випас громадської худоби.

Плуга тягли усією громадою в знак народного виявлення. Вся організація покладалася на Івана Драпака, який своєю богатирською статурою вказував як робити.

Над полями плив людський гамір, веселий, і водночас тривожний.

Загальний контроль і нагляд за порядком здійснювали члени стайкового комітету Іван Ковш із своїми синами Максимом і Петром. Сам Іван Ковш являв фігуру покори тну в сільській громаді, своїми коріннями представляв перших лісоводських поселенців. Оточений односельцями він готовий за свою селянську правду і справедливість постояти на смерть.

Серед страйкуючих зібралися люди які мали у своїй власності землю але вимагали більше. Нуртувала саме приватницька прав.

Власність – понад усе. Це нагадувало козацьку роз бурхливість давно минулих часів, а Журовському в супереч своїй добродушній натурі давало підставу назвати лісоводців гайдамаками, а Івана Драпака – Тарасом Бульбою.

Місцевий урядник Вакулишев Д.М. проінформував самого губернатора про стан справ.

9 квітня 1905 року в Лісоводи прибув губернатор Киржицький, отець Ушинський з двуми стами козаків Оренбурзького козачого полку.

Губернатор ложе візит пану Журовському, а козачий полк розташувався гарнізоном надовго. Про те того ж дня зібрався весь схід села. При появі губернатора, Журовського і отця Ушинського сільська громада впала на коліна. Отець Ящинський перехрестив сільську громаду і став творити молитву. Журовський підійшов до літніх людей, що прихилили коліна в передньому ряду і з колін їх попіднімав. Серед них був і Михайло Степанович Труш, шанований Журовським і сільською громадою,  високої порядності чоловік. Слугував і пасиром, і разом з професіональними вчителями навчав і давав уроки сину Альфреду і дітей селян.

Потім губернатор підняв з колін всю громаду, привітався і скромно дорікнував за протиправні дії. Повідомив що буде проведено слідство і всіх відпустив.

Заворушення захлинулося а всіх комітетників і активних бунтівників ув’язнено строком на 8 місяців в Камянець – Подільську тюрму. А на душі селян єдине: чи все гаразд і чи правильно вчинили.

Землевласники з Камянецького повіту де два дні будуть дискусірувати по подіях 1905 року, і будуть настоювати, щоб зїзд польських землевласників який мав відбутися в 1906 році перенести на більш пізніший строк.

Збереглися дружніми стосунки з графом Грохольським.

Сам граф Грохольський був і землевласником Журовського, разом кінчали агрономічну школу у Львові, це вірогідно і зберегло таку дружбу.

У березні 1907 р. Журовського відвідає історик, етнограф Ю.Й. Сіцінський, який в своїй праці ІІсторія Подільського краю” розкаже і про Лісоводи і про Журовського.

В Лісоводах побуває літом 1907 р. письменник, етнограф Йосип Ролле, який також опише Лісоводи у своїх „Історичних оповіданнях”.

Історик Михайло Орловський професор Камянець – Подільського педагогічного інституту присвятить 29 сторінку своєї роботи „Поділля і його історичний розвиток” Лісоводам.

В Журовського не один раз побувають перші особи губернії – губернатор Ян Сулятицький, а пізніше і П. Киржацький.

Не один раз завітає в Лісоводи письменник у своїх оповіданнях опише про селян подільської губернії.

В панському маєтку гостями будуть граф Ф. Чацький, а також патріарх, науковець, майбутній ректор КАмянець – Подільського педагогічного інституту Іван Огієнко.

Не привабливий вигляд мали Лісоводи в дореволюційні часи. Вузькі, зарослі бурянами вулиці, навесні і восени ставали непрохідними від багнюк; глинобитні хатини з невеликими вікнами, з прогнилою соломяною стрілою, були безладно розкидані обабіч них. Майже в кожній хатині, нерідко в одній оселі тулилося по дві, а то і по три сімї. Антисанітарні умови призводили до частих захворювань.

Мачухою була в ті часи земля для бідняка – селянина, лихою мачухою. Скільки сліз пролито, скільки горя вистраждало трудовим людом.

 

Яка тут розкішна земля, весела засівати тебе хлібом, прикрашати землю, заквітчати квітами.

Тільки тим недобра, що горнеться до бідного. Для богатого пишається красою, багатого годуєш, задягаєш, а бідною приймаєш лише всіх, - так думає не один селянин, який працював на ландшафті.

Мучиться люд знедолений та не кориться. Сполихнулася Росія у вогненому 1905 р. Сполохнули блискавичні і на Поділлі.

Люди вимагали скоротити робочий день, підвищити заробітню плату.

Піднялися селяни Ушицького, Камянецького, Проскурівського, Летичівського повітів, і інших.

Вогненою віхолою прокотився травень 1905 року по Поділлю. Палали маєтки і куркульські господарства, селяни громили поміщиків і розправлялися з поміщиками, рубали ліси. Що не день – то криваві сутички з військами, надісланими для „втихомирення бунтарів”.

Особливо відчутно, селяни стали нестерпними, де графи, магнати чи землевласники свої відносини до селян, робітників ставили зверх норм вимагавши і забобіганю в надмірну працю.

Потім терпіли важкі наслідки придушення.

Так вели магнат Сабанський, який володів почті всім Остропільським повітом. А коли визвав драгунський полк, які вирізали селянську худобу, свиней, овець все що попадалося під руки. І ще все зроблено за проханням Сабабанського, який забажав всіма способами заставити селян працювати за ту ціну, яку він запропонував.

Криваві розправи над селянами корольськими загонами війські відбувалися і в Гайсинському повіті, де майже всі володіння належали графу Холокевському.

Вібдулися криваві запеклі сутички селян х каральними загонами і в Ямпільському повіті, де господарював граф Виноградський.

Сабанський, Холоневський і Виноградський були самі близькими друзями. Особливо їх зблизив 1 – й зїзд де було і утворено товариство польських землевласників.

Пізніше Журовський дасть правову оцінку дій своїх колег, де їхні дії суворі вимоги до селян сколихнули все Поділля.

В кінці травня пана Журовського відвідає граф І.П. Потоцький з Летичівського повіту, де разом з Трибілевським і Бжозовським обсудять той стан, який склався після 1905 року.

Навесні 1908 р. у Вінниці відбувся ІІ зїзд українських і польських землевласників. Цей захід ставив за мету посилити і покращити роль ПТСГ    ( товариства сільського господарства і сільськогосподарської промисловості).

В його роботі взяли участь 72 заможніх землевласники і підприємств Подільської губернії.

Царська адміністрація боялась зростаючого впливу товариства який організували польські і українські землевласники. Адже 85 % землевласників складали поляки.

Таким чином стає зрозумілим чому царські власті всіляко перешкоджали проведенню цього несанкціонованого державного підприємства. Тому зїзд який був проведений у 1908 р. у м. Вінниця властями приховувався і не був визнаний офіційно а повсюдно іменувався як „приватний зїзд польських феодалів”.

„Тому, зовсім не випадково Подільське губернське земство перебрало владу по організації роботи Подільського товариства с. – г. та с. – г. промисловості ( ПТСГ ), так як більшість його членів це польські землевласники” – так скаже Подільський губернський управ земства Є.Б. Бржосніовський, який на з’їзді буде обраний і головою Подільського с. – г. союзу. Не до душі стала робота і діяльність такого товариства польських землевласників, тим більше коли вона переслідується царськими властями.

Ні в якому архівному документі немає, що товариство і його діяльність мала інші наміри про те і губернатор і Є. Бржосніловський були звільнені з роботи. Переслідувались і окремі графства і землевласники. Не можна трактувати що це стало причиною а може і похилий вік але те що після 3 – х місячної хвороби на 80 році Євгену Ргайцьвоті, Журовський помер для Лісоводчан була трагедія.

Осінню 20 жовтня 1908 р. відбудеться похорон Є.В. Журовського. А до цього два дні прощалися із паном. В день похорону зійдеться майже все село. Зійдуться друзі і знайомі Журовського. Піп Ясинський відправить молебень. Поховають Є.В. Журовського в урочищі „Лиса гора”. Він цього хотів сам. На його могилі була споруджена капличка, яка свято збереглася до 50 – х років ХХ ст. старші, за віком, люди її пам’ятають.

Оглядаючись на минулі епохи, ми найчастіше пригадуємо імена мудрих правителів, визначних дипломантів, славетних полководців, інших особистостей. Вони поза сумнівом, є символами своєї доби, про те в усі часи й за всіх навіть і тоталітарних режимів було завжди повсякденне життя „простих” людей. Життя сповнене радістю, кохання, народження дітей, сумом від втрати рідних і близьких. „Прості” люди найчастіше страждали від марнот рабства політиків, які заради власної величі час від часу кидали цілі народи у полум’я війни світ особистої невизначеності. Саме їх моральністю і працею створене все те, що становить найвищі цінності нашої цивілізації.

Хазяїном маєтка став син – спадкоємець Журовський Альфред Євгенушович.

 

Молодий Журовський, який провив нігинськими маєтностями, сам він обрав там резиденцію там і залишився правити маєтком по рекомендації батька.

Після смерті батька, Альфред переїхав на постійне місце проживання в Лісоводи. Тут на нього чекала його мати. Повернувшись в лісоводи, 46 – річний Альфред мав вже певний досвід роботи хотя спочатку такого бажання в нього не було. Може тому, що в маєтку колись слугували в покоях спальних його перших дружина Ксенія і 12 річна дочка Вілена.

Ксенія була надзвичайно вродлива красуня, тому Альфред і спалахнув ніжною пристрастю, але потім закінчилось все прозаїчно. Ксенія з дочкою залишилася в Лісоводах, а Альфред став Ніжинським поміщиком.

Там же, будучи на гостях (балу) в пана Бржозовського, Альфред по всіх канонах заможніх особистостей, зводять із вдовою Якіною, дружиною його сина, який трагічно загинув. До речі також із дочкою. Не в далекому майбутньому і в них також народиться дочка.

Про те в Лісоводи йому були до вподоби, прибабила його і природа і люди набагото приємніші.

А вот що розповідають старожили, яким ще прийшлось працювати в ті часи.

Молодий пан не відзначався уже так, як його батько, ні мягкістю характеру, ні доброчинністю, особливо не перевантажував себе різними як в соціальному так в культурному житті села. Не особливо і зворушували його і мальовничість лісоводських краєвидів і ті надбання, що залишив йому батько.

Говорять старожили, що такої уваги упорядкуванню, господарюванню, як провив його батько, Альфред сприйняв дуже мало.

Може в знаки вдався страйк 1905 року, коли люди вже навчилися відстоювати свої права, а може і перша світова війна, яка як смерч пройшла через Подільську губернію.

А тут і Столипінська реформа, яка замаячила на обрії.

Залишаючись на одинці, Альфред не один раз згадає дитячі роки проведенні в цьому маєтку. Згадає він і свою панську горничку:

„я був дуже радий, і матері своїй і няні – горничній Фросині Джурі, яка мене не відпускала від себе. Завжди пестила, з радістю дарувала мені ласку, ніжність і тепло. Мати дивилася і раділа. Вона завжди до мене була добра, шанувала, кормила; у панські пуховини положить спати; закутає в теплі одіяла; схилиться наді мною і довго – довго дивиться, а потім обнімає і цілує ... . Розкіш мені була! Вона мене приводила на уроки до вчителя Труша Михайла Степановича. На уроках завжди була присутня мати. Так згадає про свою няню – горничку Фросину Джуру. Часто в панських покоях Фросині Джурі допомагала її дочка Ксенія. Не один урок Труш М.С., Гейсмара і Заславського, які на дому давали уроки молодому Альфреду була присутня і разом вчилася Ксенія. Батько Василь працював ізводчиком, пізніше життя трагічно обірветься. І маленька Ксенія залишиться з матірю служанками – горничними маєтку. 1879 році до вступу Альфреда до Львовської с. – г. школи, Ксенія не тільки була подругою, з якою разом росли і виховувались, але і проявились найщиріші симпатії, і там припала до душі, що любов пригорули її до серця. Будучи вже в Львівській с. – г. школі він часто навідувався додому аби зустрітися із Ксенією. Після закінчення трьохрічної с. – г. школи син Альфред працював, набирався досвіду біля батька урядником, а в 1884 році батько передав йому маєтність в Нігині, де молодий Журовський був володарем і постійно проживав. Романс Альфреда і Ксенії продовжувався до 1884 року. Чи був зареєстрований брак чи ні, про це даних не має, але те, що їх відносини залишились на завжди, і дочку Вілену Альфред дуже любив. Але шляхетські закони не дозволяли бути в шлюбі із служанками, і спільне життя для них не склалося.

В 1887 році Журовські перезуть ксенію Джуру з дочкою Віленою у Лісоводський фільварк, маєтність якого належала їм, і наладуть всі умови для проживання і виховування дитини. Вона буде працювати земським статистиком , при канцелярії, яка підпорядкована Журовському.

Командуючий Південно – Західним фронтом генерал О.О. Брусилов 16 березня 1916 року побуває в Лісоводах. Лінія фронту проходила через Гусятин. В цей день О.О. Брусилов їхав із Волочиська на Гусятин. Звідки і розпочнеться „Брусиловський прорив”.

Після повалення в лютому 1917 року царського самодержавства в Лісоводах розгорулися боротьба за створення нових органів влади. В 28 березня відбувся сход жителів с. Лісоводи, який обрав сільський виконавчий комітет. Влітку 1917 року селяни взяли активну участь у страйковому русі сільськогосподарських робітників, вимагаючи від пана Журовського підвищення розцінок під час жнив та оплати за виконану роботу натурою. Діставши відмову, страйкарі заборонили адміністрації маєтку використовувати на с. – г. роботах використовувати військовослужбовців, запрошених поміщиком і арештували управителя маєтку. Селяни добилися задоволення своїх вимог, їм дозволили збирати врожай за кожний третій сніп.

Радо зустріли селяни звістку про перемогу збройного повстання петроградського пролетаріату в жовтні 1917 року про прийняття 2 – м Всеукраїнським зїздом Рад Декретів про мир і землю.

22 листопада 1917 року погрузивши на три карети необхідні речі, А. Є. Журовський із сімєю вночі залишать панський маєток.

На початку грудня 1917 року в Лісоводах встановлена Радянська влада, обрано Ради робітничих селянських і селещних депутатів; Місцевий земельний комітет провів облік майна в поміщицькому маєтку і розподілив його між сільською біднотою.

12 грудня розположився виконавчий та земельний комітети.

 

Настали тривожні часи. 22 лютого 1918 року в Лісоводи увірвалися австро – німецькі загарбники. В село назад повернувся поміщик А. Журовський. З ним прибув і каральний загін. Зігнавши все доросле населення, карателі зажадали від населення негайної сплати контрибуції, повернення панської землі, майна маєтку, худоби, с. – г. знарядь і іншого майна. Зявши загін державної варти на другий день всіх, хто брав участь у розподілі панського майна, піддали жорстоким катуванням. Тоді від рук окупантів і їх найманців загинули активісти села І. Пасічник та А. Козій.

Майже три роки іноземні інтервенти та їх найманці з петлюрівськтих банд не давали змоги селянам Лісоводів розгорнути радянське будівництво. Маєтком правив після повернення Альфред Журовський.

20 листопада 1920 року червоні частини визволили Лісоводи, тут відновилися Радянська влада. 22 листопада після визволення Лісовід виникли сільський революційний комітет та комітет незаможніх селян, які розмістилися в маєтку. 12 січня 1920 р. Сільський революційний комітет передав свої повноваження обраній сільській Раді.

20 – го листопада 14 – та армія під командуванням Уборовича І.П. завершила розгром петлюрівських банд.

20 листопада одержавши наказ командира кавалерійська бригада Г.І. котовського разом з дивізіоном червоного козацтва під командуванням І.В. Дубинського звільнили Лісоводи. У звільненні Лісовід брали участь 41 – стрілецька дивізія і 380 – й Богунський полк.

22 листопада 1920 р. Після визволення Лісовід було обрано сільський революційний комітет на чолі з його головою Пятніцьким Олександром Петровичом та комітет незаможніх селян на чолі з Горбатим Олексієм Остаповичем, службові комітети яких розположені в пангському маєтку в парадному вході відповідно на першому і другому етапах.

12 січня 1921 року сільський комітет передав свої повноваження новообраній сільській Раді. Хазяїном кабінету голови сільської ради в маєтку на 2 – му етапі в правому крилі зміняв її голова Козак Тихон Іванович.

18 квітня ( 1 травня) 1917 року в Лісоводах вперше відбулися Маніфестація жителів села, присвячена 1 травню. Місцеві багатії намагалися використати мітинг селян, щоб проголосити свою солідарність з імперіалістичною політикою Тимчасового уряду. Однак, ця витівка сільських „патріотів” провалилася.

Сільська Рада і комітет незаможніх селян (комнезам) все робили для розбудови села і встановлення нормального життя. При сільській Раді організована земельна комісія, яка підготовила матеріали для розподілу поміщицьких угідь і куркульських земель між селянами. Наприкінці травня 1921 року близько 400 селянських дворів одержали 710 десятин землі. 28 травня був організований радгосп ім. Чечеріна в с. Лісоводи.

Незважаючи на складні умови воєнного часу в народній освіті України 1917 – 1921 рр. Відбулися позитивні зміни. В липні 1919 року Рад нарком УРСР схвали „Положення про єдину трудову школу України”, за яким у республіці впроваджувалося безплатне навчання і обов’язковість його усіх дітей віком від 7 – 16 років.

В 1921 році в Україні навчання в школі було охвачено 2,3 млн. дітей, однак більше мільйона дітей залишилися поза школою за умов голоду і бідності.

В грудні 1919 р. вийшов декрет „Про ліквідацію  неграмотності серед населення”, який передбачав: „З метою надання всьому населенню республіки можливості свідомої участі в політичному житті... все населення республіки віком від 8-50 років, що не вміє рахувати, читати, писати, - зобов’язане вчити грамоті”. Робочий час для них скорочувався на 2 години із збереженням заробітної плати. Видавались підручники, розроблялись навчальні програми.

      В грудні 1920 р. при наркомі освіти УРСР було створено освітній комітет.

     Реформи народної освіти не обминули Лісоводи.

26 лютого 1921 року на базі бувшого однокласного училища була утворена чотирирічна трудова школа, яка розташувалася в центральному вході в палац. Тому службові кабінети Сільської Ради на чолі з головою П’ятницьким О.П. і комітет незаможніх селян на чолі Ковш М.Т. займуть службові кабінети з південної сторони палацу. Тут же і буде кабінет голови утвореного радгоспу ім. Чечеріна – Горбатого Луки Васильовича.

Заняття учнів в чотирирічній школі розпочалися з 1 березня 1921 року в непристосованих класах відсутність підручників іншого навчального матеріалу не давала можливості проводити уроки на рівні вимог навчального процесу.

Про те за один рік педагогічний колектив школи на чолі з першим організатором народної освіти в с. Лісоводи Таратикою Пилипом Мойсейовичем, який був направлений з м. Кам’янець – Подільського, разом з першими вчителями Василем Степановичем Климчуком, Василем Федоровичем Пашинським, Степаном Івановичем Вейсманом і Андрієм Івановичем Богачем. На денній формі навчання в чотирьох класах займалося 110 учнів.

20 червня 1921 року розпочалися заняття пункту ліквідації неграмотності (ЛІКНЕП) у вечірній час. За шість років діяльності ЛІКНЕПУ, де селяни активно набули знань за 1 рік – читати, писати і рахувати, закінчило 610 селян. Це заслуга названого педагогічного колективу на чолі із Таратикою П.М.

 

В 1927 році був останній четвертий випуск чотирирічної школи, яку за 4 роки закінчило 186 учнів, серед них Угляр Михайло Петрович – перший голова колгоспу, ім. 17 річчя, Шелест Дмитро Карпович – учасник великої вітчизняної війни офіцер, Бахмат Опанас Федорович учасник великої вітчизняної війни, підполковник, відповідальний працівник ВР Білорусії, який пізніше скаже, що ці стіни панського маєтку дали мені дорогу в життя. Школу закінчили також Ковш Іван Кузьмич, Мадера Степан Никифорович, Смол енець Григорій Маркович, який в після воєнний період продовжував служити на Балтійському флоті.

26 випусків цієї школи стали організаторами с. - г.  на селі.  Серед яких Божик Андрій Феодосійович, Мельник Давид Мойсейович, Пятніцький О. П., Пробитий В. І.  ін.

В травні 1922 року сільську раду очолить Ковш П., який буде керувати до жовтня 1924 року. В жовтні цього ж року за рекомендацією Городецького РКП головою сільської ради буде обрано Горбатого Лука Васильовича кабінет якого ще буде находитись в маєтку до березня 1928 року.

16 березня 1928 р. в Лісоводах буде утворено перший колгосп «Нове життя». За рекомендацією Городоцького РККПУ,  першим головою колгоспу буде обрано Горбатого Луку Васильовича, який буде звільнений з посади голови сільської ради.  Свій робочий кабінет новообраний голова колгоспу перенесе по іншу сторону села де і організований був колгосп, а головою сільської ради обрано Гуменого С.М. Але через рік Гуменому С.М. буде представлена недовіра і кабінет голови сільської ради займе Божик Андрій Феодосійович. Виконуючи рішення Директиви Раднаркому про створення обов’язкового початкового і загального - семерічного навчання в Лісоводах з 27 червня 1927 року на базі чотирирічної школи організована семирічна школа сільської молоді. А директором буде призначена Черкесова Макара Кириловича, який займе робочий кабінет Таратини П.М. на першому поверсі в лівому крилі. Так принаймні зручне розташування цього кабінету буде передаватись і всім іншим новопризначеним директорам. До цього всі робочі кабінети панів і голів сільських рад знаходилися по 2 – му поверсі в правому крилі.

Школа займалась по нових навчальних планах і програмах. В 1929 році відбувся перший випуск семирічної школи. За три роки семирічну школу закінчило 126 чоловік, серед випускників школи: Нищий Марко Григорович, який впродовж 14 років був завідуючий справами Ради міністрів УРСР , Кухар Микита Михайлович, Ковш Іван Пантелемонович, Козій Кирило Єфремович, Козій Михайло Федорович, Банас Опанас Федорович, Ковш Максим Петрович, всі вони стали офіцерами учасниками бойових дій. А випускника школи Маланчія Василя Ілліча буде обрано головою колгоспу „Колос” села Клинове.

Чилій Іван Леонтійович випускник цієї школи після війни працював на різних керівних посадах колгоспу „Україна”.

 Із числа випускників 42 учні стали учасниками бойових дій у Великій Вітчизняній війні, серед них Ковш І.  К., Федорівський О.Т., Нищий М. Г., Кухар М. М., Ковш І. П., Козій К. Є., Бахмат О. Ф., Ковш М. П. і інші.

25 липня 1930 р. прийнято постанову „Про загальнообов’язкове навчання і перехід до загальноосвітньої школи”.

В травні 1932 року в Лісоводах організована перша в районі десятирічна школа (середня). Школа розміщалася у всіх 11 приміщеннях панського маєтку. Цього ж року, панський маєток звільнять сільська рада, комнезам і правління радгоспу ім. Чечеріна. Правління колгоспу розташовується через дорогу східної частини маєтку, а сільська рада перебереться в центр села. Цього ж року на базі радгоспу ім. Чечеріна буде організовано другий колгосп в с. Лісоводи «ім. 17 річчя Жовтня». Першим головою колгоспу буде обрано Угляра М.П.

З початку організації середньої школи, навчалося 180 учнів, у 1934 році – навчалося 260 учнів, а в 1940 році – 649 учнів з Лісоводів  і навколишніх сіл. В школі в 1932 році працювало 7 вчителів, а в 1940 році – 23 вчителя.

В 1932 році при середній школі був організована інтернат для дітей сиріт. Щорічно в Лісоводському інтернаті при середній школі було 70 дітей – сиріт. Діти сироти розташовувалися з південної сторони маєтку, і трьох пристосованих для проживання будинків.

Першим директором середньої школи призначено Адольфа Борисовича Лямінтовського. Його і можна рахувати основоположником середньої освіти в с. Лісоводи. За шість років його діяльності школа займала чільне місце серед середніх навчальних закладів України.

В 1935 році школа здійснює перший випуск учнів із середньою освітою. Їх було 19 випускників:

 Вус Андрій Васильович, Войнарівська Сальвіна, Возняк Андрій, Здоровик Яків Григорович, Бахмат Данило Андрійович, Дідора Віра, Гораль Іван Федорович,  Ковш Ганна Герасимівна, Семенюк Андрій,  Пасічник Григорій Максимович, Ковш Тимофій Петрович,  Бойко Григорій Лукіч, Труш Михайло Васильович, Прус Петро, Чилій Поліна Кирилівна, Чилій Григорій Трохимович, Чилій Іван Леонтійович,  Федорівський Олександр Тимофійович.

Класним керівником був Банас Михайло Федорович. Весь клас із вчителями і батьками сфотографувались разом на фоні парадного входу в маєток. 13 випускників стали учасниками війни, 4 додому не повернулись.

Після святкування випускного вечора, цей випуск започаткував разом всім класом зустріч сходу сонця. Для всіх їх середня школа, стіни панського маєтку стали для них рідними. Звідси вони і отримали путівку у самостійне життя. Серед них Труш Михайло Васильович полковник, кавалер трьох орденів слави, доктор військових наук, Ковш Тимофій Петрович учасник війни, офіцер, після війни працював директором школи у м. Красилові, потім секретарем Красилівського РККПУ, завідуючий відділом Хмельницького облкома КПУ, Вус Андрій Васильович, який після війни працював головний інженером Городоцького цукрового заводу, Пасічник Григорій Максимович, який закінчив війну майором, після війни командував полком у м. Вінниця, Федорівський Олександр Тимофійович, який після війни працював в радянських органах Кіровської області.

12 жовтня 1936 року А. Б. Лямінтовський був учасником Всеукраїнської наради вчителів, що проходила в м. Харкові. Тут він вперше почує живий голос знаменитого архітектора сучасної педагогіки Антона Макаренка. Про ті рішення які були поставлені перед педагогами України він по приїзду розкаже всім педагогам Городоцького району, ознайомить і свій педагогічний колектив. Де вже з 1 вересня 1937 року учні будуть займатися по нових навчальних планах, в школі вперше будуть організовані уроки трудового навчання , де учні зможуть освоювати  ази деревообробки і металообробки. Будуть організовані учнівські бригади по вирощуванні огородини, фруктів, садівництва.

В трьох молодших класах учні вперше сядуть за учнівські парти, замість незручних дощатих столів і лавок.

 

В 1936 році Лісоводська середня школа проводить свій другий випуск, де 22 її випускники отримали атестати про середню освіту. Всіх випускників привітали: перший секретар Городоцького РККПУ Власенко М. І., завідуючий Городоцьким Райвно Пірогов Д. А., і перший секретар ВККСМ Бойчук А. М. Випускників поздоровить голова сільської Ради Василь Пробитий, і голови колгоспів «Нове життя» Андрій Божик і ім. 17 річчя Жовтня» Угляр Михайло Петрович.

Всім випускникам будуть вручені цінні подарунки – годинники і разом з учнями фотографія на випускному альбомі.   Такої честі були удостоєні випускники Лісоводської середньої школи. Тут і був зачитаний указ про присвоєння Лісоводській середній школі імені М. А. Горького, який зачитав перший секретар Городоцького РК КПУ Микола Іванович Власенко.

Серед випускників , які показані на фотографії 16 учнів стали учасниками Великої Вітчизняної війни, і 5 із них додому не повернулися.

Школа для багатьох випускників стала рідною домівкою. Серед них Ковш Никодим Якимович, який закінчив Київський державний університет ім.. Шевчена і працював на високих посадах в органах державної безпеки, Горбатий Григорій Петрович _- науковець, заслужений хірург Білорусії проживає в м. Мінську. Знаменитими організаторами виробництва стали А. Семенюк, В. Дідора, А. Корвацький, В. Гуменюк, А. Нирко. 5 випускників стали педагогами: Г. Мороз, М. Гріх, В. Семашко, С. Рибак, Г. Ковш.

А.Б. Ляміновський вперше в історії школи отримав похвальну Грамоту Міністерства освіти. Він ніколи не жалівся на труднощі. Хоча кожний розумів його, як керівника в ті важкі часи, коли більша частина учнів голодна, в ніщо було взутися і одягнутися, тим більше що із 410 учнів, які навчалися в Лісоводській середній школі – 72 учні – сироти, які проживали на території школи і виховувались по особливих методичних рекомендаціях, 108 учнів добиралися з навколишніх сіл, і крім того необхідно було організувати вечірню школу трудового населення.

Але як пізніше скаже завідуючий Городоцьким Райвно Пірогов Д. А., що по при всі труднощі Лісоводська середня школа стала однією з кращих.

Третій випуск А. Б. Ляміновському не судилося випустити в березні 1937 року знаменитий педагог був репресований і розстріляний.

В березні 1937 року директором Лісоводської середньої школи призначається Янчецький В’ячеслав Григорович , за фахом математик. Він активно продовжив започатковану справу А. Б. Ляміновським, тому весь свій талант педагога і організатора направив на подальше удосконалення навчально-виховного процесу, дальшому соціальному розвитку школи упорядкуванню навчальних приміщень і території. Політична ситуація 1937-1938 року не вплинула на якість навчального процесу. В червні 1937 року

Лісоводська середня школа здійснить свій черговий третій випуск учнів. 26 учнів отримають атестати про середню освіту. Із 18 випускників с. Лісоводи , 13 стануть учасниками бойових дій і 11 із них з війни не повернуться. Атестати про середню освіту отримають: Ковш М. Г., Ковш В.М., Жищинський М. І., Янечко Р.Й. (Всі пізніше стануть педагогами), Козій О.С., Козак А.М., Хопта Г.П., Гораль І.Ф. Класний керівник був Угляр Панас Петрович.

Серед  16 випускників 8-х класів 6 учнів побажали стати курсантами військових училищ, серед яких і був майбутній Герой Радянського Союзу Сугеров Борис Андрійович.

В школі Борис був надзвичайно розумним і восприімчивим хлопчиком – принаймні так згадувалала його няня – вихователька Ковш М.Я.

Спочатку Сугеров Б. проживав в молодшій групі, в спеціально обладнаних приміщеннях для дітей – сиріт, що знаходилося внизу від навчального корпуса. В 1936 році Борис був переведений в старшу групу. його кімната розполагалася з південного під’їзду маєтку на 2 поверсі в правому крилі. Із свого ліжка, яке стояло біля кутового вікна і виглядало на східну частину. З вікна проглядалася хата його судженої Бойко Поліни Артемівни.

А ось як згадує про своїх вихованці класний вихователь Бондарчук Володимир Єрофейович: «Сугеров Б.А., Смакал О.О., Ковш М.І, Козак Я.М., Мороз М.Д., Буга М.М. завжди були разом організовано відвідували всі заходи , дружбу вони цінили.  Це були гідні своєї Батьківщини патріоти».

Про те, що всі вони захотіли бути військовими знали тільки вони, і коли рішили поступити у Ленінградське військово-командне училище, вже ніхто не сумнівався.

Про те разом вчитися в знаменитому Ленінграді не судилося. Всі здали вступні екзамени, але в Ленінграді залишився Ковш М.І., Мороз М.Д., всі інші були зараховані в інші військові училища: Сугеров Б.А. був зачислений курсантом Рязанівського танкового училища, Козак Я.М. Волгоградського військового училища, Бута М.М. – Севастопольського військово-морського училища і Смакал О.О. стане курсантом Харківського військово-медичного училища.

Через два роки брат Бути М.М. – Василь Михайлович, який переживав за брата при вступі в Ленінграді свій намір здійснить на наступний рік. Йому дуже сподобається Ленінград. В 1940 році Василь також стане курсантом Ленінградського військового училища.

По різному розподілялася доля кожного, коли вони покинули панський маєток. Сугеров Б. А. Не повернеться з війни, Смакал Олександр Олімпович закінчить війну капітаном, інвалідом І групи, після війни продовжив службу військового медичного хірурга в м. Рязані, Мороз Микола Данилович закінчить війну капітаном і після війни житиме в Підмосков’ї. Після війни закінчив Львівський торогово – економічний інститут. Професор Московського торгового економічно – інституту. Проживає у Москві.

  Ковш Михайло Іванович, закінчить війну полковником, продовжить службу в армії, закінчить Ленінградську інженерно-технічну академію. Після війни продовжить службу в збройних силах в званні полковника. З 1962 р. працює в міністерстві оборони СССР генерал-майор проживає в м. Москві. Козак Яків Михайлович закінчив Волгоградське військове училище, війну закінчив полковником. Після війни продовжив службу в збройних силах, командував дивізією.

Буган Микола Микитович закінчить Севастопольське морське училище, після війни. Закінчив війну капітаном І рангу. Продовжував службу на чорноморському флоті.

        Панський  маєток їх завжди гостинно приймав, коли вони навідувались в Лісоводи.

В березні 1938 року Янчицького В.Г. переводять на роботу в партійні органи. Директором школи призначається завуч школи Римар Никифор Васильович. Досвіду, який набув працюючи із А.Б. Ляміновським і Янчецьким В. Г. не займати. Весь свій талант педагога віддавав дітям, навчально-виховному процесу, удосконаленню і розвитку навчального закладу . Цього року буде проведено капітальний ремонт самої школи. Замінили окремі меблі. Посаджено два гектари саду. Упорядкована і озеленена територія школи.

Досвідом роботи по організації навчально-виховного процесу в Лісоводській середній школі свідчать обласні і районі семінари які проводилися на базі Лісоводської середньої школи.

Пам’ятним для Римар М.В. став червень 1938 року коли був 4-й випуск учнів. 21 учень отримали атестати про середню освіту. 16 учнів були із с. Лісоводи. 12 учнів стали учасниками Великої Вітчизняної війни 7 із них з фронту не повернулися.

 

Випускники 10-го класу 1938 року:

Ковш Ганна Якимівна, Жищинська Марія Мартинівна, Остяк Микола Оксентійович, Остяк Григорій Іванович, Ковш Михайло Іванович, Швець Микола, Варениця Яків, Коваль Іван, Каліновський Костянтин,  Тернавський Віктор, Бойко Петро Артемович, Годик Надія, Янкова Ганна Дмитрівна, Шаварська Яміна, Говіловська Віра Онуфріївна, Ґудзь Емілія, Гольник Клавдія, Гольник Марія, Притула Антоніна, Мацюра Ганна, Демчик Євгена.

Класний керівник - Глаговяк М.В.

Це був рік продовження складної внутрішньої політики держави, де вся країна охвачена чисткою її  діяльності, масовими репресіями і розстрілами. Тай ще до того в Європі запахло війною. В школі робоча атмосфера, в педколективі хоча і мала суворий відтінок, але в основному робочі дні були радісними, сповнені турбот, маленьких удач, за якими ми бачили щаблі значних знахідок, що надовго наперед визначали наше життя. І як не складно, але кожний робочий день складав мрії, надавав оптимізму на майбутнє, прощупувались фактори думок майбутнього.

І те майбутнє приходило, що зовсім воно не таке ніжне, і можна було б поводитись з ним безцеремонніше. Часто вболівалося за втраченими можливостями, дечого вчилися і знову жили вже із збагаченим досвідом, досягати результатів і жити дальше.

Особливістю випуску 1938 року було те що почесними гостями були: голова Лісоводської сільської Ради Божик А. Ф., який місяць тому заміняв Головатого В.М., голови колгоспів «Нове життя» Терешко І.С. і ім. 17 річчя Жовтня» Угляр Михайло Петрович, завідуючий Городоцьким Райвно Пирогов Д.А.

Хоча життя було нелегким , та по при всі труднощі, лісоводці пишалися тими змінами, що відбулися за роки Радянської влади. Широко розгорнувся рух за одержання високих урожаїв зернових і цукрових буряків. Боролись за право бути представленим на Всесоюзній сільськогосподарській виставці.

Значно зросли успіхи у розвитку громадського тваринництва, широким фронтом розгорнулось будівництво ферм, конюшень, свинарників. В 1938 році в селі відкрито медпункт і пологовий будинок завідуючими були Лагоша Гнат і Варшавська Марія. Запрацювали культурні заклади.

Починаючи з 1933 року по приходу до влади А. Гітлера, міжнародна обстановка дедалі ускладнювалась. В 1938 році запахло війною і на Поділлі.

В школі посилилось патріотичне виховання учнів. Активнішими стала діяльність комсомольських організацій. Кожен учень старався стати значкі- стом,  адже це було почесно. Молодому поколінню прищеплювались пильність і готовність до самих різних випробувань. І хоча все село як і вся країна зайняті мирною працею, в той час передчуття неспокою охвачувало все населення.

Коли в 1932 році на Поділлі почало функціонувати 20 середніх шкіл, то в 1938 році їх налічувалось 126. Якщо в 1932 році у 20 середніх школах навчалось 11 тис. учнів, то в 1938 р. у 126 середніх школах 68 тис. учнів.

Як говорив Никифор Васильович Римар, це були надзвичайно важні часи директування  в Лісоводській середній школі: « по всій країні проходять репресії, німці готовляться до війни, в селі тільки но заживріло мирною працею, розвитком соціального стану села».

«Заграв перший патіфон, на все село заговорило радіо, перше кіно, яке побачили учні вселяло надію на кращу цивілізацію, краще майбутнє. Він завжди говорив цитатою А. Макаренка: «Людина не може жити на світі , якщо у неї нема попереду нічого радісного, нічого завтрашнього». І справжнім стимулом людського життя є радість завтрашнього дня. У педагогічній техніці це завтрашня радість є один з найважливіших об’єктів нашої діяльності у виховній роботі. Спочатку потрібно організувати саму радість, покликати дитину до її життя і поставити як реальність. По – друге, треба наполегливо перетворювати простіші види реального життя в складніші і значніші. Тоді пройде лінія задоволення дитини від пряника до найглибшого почуття обов’язку. Тоді ми навчимось оцінювати в дитині, як вона ставиться до перспективи».

І самим головним завданням для М.В. Римара було виховати дитину, всиляти надії на перспективи завтрашнього дня.

Великий обсяг роботи виконував завуч школи, педагог з великої букви Кучма Тимофій Калинович.

Про те початок нового навчального 1939 року, як і послідуючих 1940 і 1941 такої надії на перспективу не всиляв. Початок нового навчального року розпочали з повідомленням початку Другої світової війни, фашистська Німеччина напала на Польщу. Але це не стало поворотом для паніки, навчально-виховний процес в школі проходив згідно вимог, з надією на краще.

В 1939 році 27 учнів закінчили Лісоводську середню школу і отримали атестати про середню освіту:

Випускники 10 – го класу 1939 р.:

Ковш Антон Карпович, Коваленко Григорій, Патріян Іван Петрович, Шупер Василь Микитович, Швець Михайло, Мельник Семен Павлович, Сусік Олексій Петрович, Креймер Яків, Креймер Борис, Шелест Іван Карпович,

Угляр Василь Іванович, Пасічник Василь Максимович, Смакал Олександр Олімпович, Федорівський Микола Тимофійович, Романюк Василь,

Журавльова Євгена Микитівна, Остяк Ганна Онуфріївна, Горбата Марія Петрівна, Кухар Ганна Федорівна, Труш Марія Іванівна, Воротна Ганна Григорівна, Ферун Ганна Андріївна, Кравець Марія, Гончаренко Надія,

Капелюшок Ганна, Радюк Юзя, Підручна Юлія.

Класний керівник: Сосніцький Іван Андрійович.

Особливим був 1940 рік, тим що для випускників цього року, де економіка набула небачених висот. Підсумки другої п’ятирічки вселяли певні надії для випускників 1940 року на майбутнє, про це ще раз і наголосив про перспективи нашого майбутнього голова Кам’янець – Подільської обласної ради А. Н. Ковбицький, який в березні 1940 року побував в Лісоводській середній школі. При зустрічі Андрій Никифорович сказав випускникам: «Людина не може жити на світі, якщо у неї нема попереду майбутнього і перспективи».

Виховати людину – значить виховати у неї перспективні шляхи, якими піде її завтрашній день, її майбутнє. Таким бачив випускника Лісоводської середньої школи її педагогічний колектив на чолі Н. В. Римарем. 

«На заході вирувала війна, але ми випускники 1940 року жили надією на спокій, на мир. Випускники планували своє майбутнє на мирну працю» - так впоминає випускник 1940 р. І.Ф. Садовський.

 

Список учнів Лісоводської середньої школи, які закінчили 10 класів в 1940 році:

 Шупер Григорій Іванович,  Шупер Микола Микитович,  Банас Петро Пилипович, Садовський Іван Федорович,  Козак Василь Степанович,

 Козачишена Марія Мартинівна, Романишена Марія Йосипівна,  Кушнір Зінаїда,  Гувеловський Володимир,  Горобець Надія, Смик Микола, Смик Іван,  Маланчій Іван,  Васінштейн Яків,  Вашінштейн Надія,  Пасічник Петро,

 Пасічник Віра,  Ковш Ніна Паньківна,  Біда Яків,  Біда Анна Андріївна,  Біда Віра Андріївна,  Ковш Степан,  Костишен Іван,  Каліновська Гелена, Пасічник Петро,  Теклюк Володимир,  Теклюк Надія, Чернецька Антоніна, Чернецька Ганна,  Біда Сергій Андрійович,  Івашко Микола Семенович,  Зелінський Петро Олександрович, Кухар Тихон,  Козій Василь Якович,  Косман Ніна,  Фурман Марія, Баранюк Ганна, Лавров Арсен, Ковш Іван Карлович,  Ковш Іван Якимович.

В 1940 року 41 учнів отримали атестати про середню освіту із них:

18 випускників стали учасниками бойових дій, і 9 з них додому не повернулися.

Назавжди залишиться в пам’яті історичний випуск 10 класу  Лісоводської середньої школи 21 червня 1941 року 22 випускники школи отримали атестати про середню освіту. Ніщо не передбачено чогось особливого. Випускний бал, зустріч сонця на всю ніч на Камінній горі разом із класним керівником вчителем Голубовським Пилипом Йосиповичем. Серед випускників: Пастух Григорій, Антонюк Григорій, Цвях Люба, Салістий Іван, Ковш Іван, Кухар Віра, Данькевич Григорій, Мальку Семен, Дешесюк Євген, Куріньовський Микола, Ковалишен Іван, Сірий Микола, Лагно Антоніна, Кравець Василь, Воротний Петро, Пасічник Ганна, Нестерук Марія, Труш Ганна, Бойко Павліна, Пробитий Іван.

Зустрівши сонце, 13 юнаків і 9 дівчат безтурботно, з веселим настроєм поверталися з Камінної гори. І тільки опівдні, коли учні зберуться біля школи, під крислатим багатолітнім дубом, - згадує учениця 9 – го класу Надія Степанівна Івасюк, влаштовують разом з вчителями і активом села мітинг.  Присутній на мітингу голова сільської ради Пробитий Василь, секретар партійної організації Столяр П. М. голова колгоспу ім. 17 річчя Жовтня Угляр Михайло. Директор школи Римар Н.Ф. розповість про заяву Радянського уряду, в якій говорилось, що гітлерівська Німеччина, віроломно напала на нашу країну. І що це не провокація, а справжня війна.

          Останні фотографії біля дуба, де і учні і учасники мітингу фотографувались на свій вибір і збережуть історію цього випуску.

Все село було проголошене такою жахливою звісткою.

За сім довоєнних років діяльності Лісоводської середньої школи зроблено 7 випусків, де 162 учні отримали атестати про середню освіту і 96 учнів отримають свідоцтва про неповну середню освіту.

49 випускників школи закінчать військові училища, стануть офіцерами радянської армії. І будуть активними учасниками бойових дій на фронті серед них:

№ п/п	П.І.П.	Звання	Рік
1	Бахмат Опанас Федорович	підполковник	1903
2	Буга Василь Никифорович	капітан	1923
3	Буга Микола Никифорович	підполковник	1920
4	Бойко Петро Артемович	капітан	1920
5	Вус Андрій Васильович	майор	1912
6	Горбатий Григорій Петрович	Майор	1920
7	Горбатий Іван Петрович	Капітан
8	Горбатий Іван Савович	Молодший лейтенант	1922
9	Горбатов Лука Васильович	Капітан	1900
10	Гораль Іван Федорович	Молодший лейтенант	1916
11	Довгань Микола Герасимович	Молодший лейтенант
12	Здоровик Григорій Якович	Старший лейтенант	1921
13	Здоровик Якив Григорович	Полковник	1916
14	Ковш Михайло Іванович	Полковник	1912
15	Ковш Степан Петрович	Старший лейтенант	1919
16	Ковш Тимофій Петрович	Лейтенант	1915
17	Ковш Іван Кузьмич	Старший лейтенант	1919
18	Ковш Василь Карпович	Старший лейтенант	1919
19	Ковш Іван Пантелеймонович	Капітан	1912
20	Ковш Никодим Якимович	Полковник	1917
21	Козак Яків Миколайович	Капітан	1914
22	Козій Кирило Єфремович	Старший лейтенант	1904
23	Кукльовський Олександр Семенович	Майор	1922
24	Кухар Микита Михайлович	Старший лейтенант	1920
25	Мадера Степан Никифорович	Старший лейтенант	1916
26	Мельник Семен Семенович	Старший лейтенант	1923
27	Мельник Семен Павлович	капітан	1920
28	Мороз Микола Данилович	Старший лейтенант	1920
29	Нищий Микола Григорович	Старший лейтенант	1920
30	Остяк Микола Оксентійович	Старший лейтенант	1920
31	Патріян Іван Петрович	лейтенант	1920
32	Пасічник Григорій Максимович	майор	1917
33	Пасічник Василь Максимович	лейтенант	1920
34	Пасічник Петро Максимович	майор	1923
35	Сугеров Борис Андрійович	Старший лейтенант	1919
36	Смакал Олександр Олімпович	Старший лейтенант	1922
37	Смолинець Григорій Маркович	підполковник	1910
38	Смолинець Григорій Семенович	Старший лейтенант	1916
39	Смолинець Григорій Оксентійович	лейтенант	1919
40	Труш Степан Васильович	підполковник	1916
41	Труш Михайло Васильович	підполковник	1918
42	Угляр Михайло Петрович	Старший лейтенант	1909
43	Угляр Опанас Петрович	Старший лейтенант	1912
44	Федорівський Олександр Тимофійович	майор	1914
45	Федорівський Микола Тимофійович	підполковник	1920
46	Хопта Іван Олександрович	Старший лейтенант
47	Чилій Іван Леонтійович	Старший лейтенант
48	Шелест Дмитро Карпович	Старший лейтенант	1911
49	Шкляр Прокіп Маркович	Старший лейтенант	1919

 

          Серед випускників 46 закінчать вищі навчальні заклади і стануть організаторами с.-г. виробництва і промисловості. Знаменитими лікарями і вчителями, керівниками інших галузей економіки.

Чотири випускники стануть Героями Соціалістичної Праці, 39 випускників стануть Кавалерами ордена Леніна, Жовтневої революції, Трудового і бойового Червоних прапорів, Червоної зірки інших ордерів.

504 жителі села, які в стінах маєтку здобудуть самі різні рівні освіти, від ЛІКНЕПУ до атестата про середню освіту, стануть учасниками бойових дій, 267 із них з війни не повернуться.

Війна ... По – іншому тепер довелось осмислювати, гірко бачити її завтрашній день. Так вона повернулась тоді, коли доля юних лісоводців, як і міліонів інших молодих громадян, яким прийдеться книжкову сумку, з якою ходили до школи, змінювали на зброю, і стати в ряди захисників Вітчизни.

На території маєтку постійно проводились мітинги, бесіди, де роз’яснювали останні новини з фронту, над усіма учасниками мітингів домінував патріотичний настрій.

Минали дні за днями, а становище на фронті ставало все невизначене. Наші війська вели оборонні бої. Повідомлення радіоінформою не радувало жителів села, як і всієї країни. Дедалі ставало ясно, що війна набирала жахливого характеру. Із села були евакуйовані Голова сільської Ради Божик А. Ф., Секретар Сільської Ради Мельник Д. М. і голова колгоспу  „Нове життя” Терешко І. С.

8 липня на території Лісоводів і Городоччини в цілому вступили фашистські загарбники.

 

Для жителів Лісовід, як і для всіх жителів окупованих територій нашої держави настали чорні дні кривавого терору фашистськими окупантами. Жахливим було становище селян в Лісоводах. Гітлерівці закрили всі соціальні структури, що забезпечували життя селян, закрито школу, ліквідовано с.-г. Артілі „Нове життя” і ім. 17 річчя Жовтня. Натомість запровадили общинне господарство і переведені в примусовий режим.                                                                                                                                                          Нацисти створили свій устрій. На території області було створено нацистський Рейхкомісаріат на чолі з гауляйтером Еріхом Кохом. На території Ярмолинецького округу, куди входив Городоцький, Сатанівський і Смотринецький райони утворено гебітскомісаріат на чолі з Генріхом Мінором, якого Страховиськом його ще називали. Окружний центр був у Ярмолинцях. Він і очолював німецьку військову комендатуру. Цивільну владу в районах приказано очолювати районним управам.

В кожному селі було створено дільничні управи з виборним старостою і писарем. В общинних господарствах і маєтках окупанти створювали свої суворі порядки. Такі порядки було встановлено і в Лісоводах. Призначенні в Лісоводській дільниці німецький військовий сільськогосподарський комендант Геріх Отто. В Лісоводському маєтку, де припинила діяльність середня школа розмістилася поліцейський пункт і військова комендатура. Кабінет Г. Отто був розташований в лівому крилі парадного входу на другому поверсі. В правому крилі другого поверху був кабінет, який займав Г. Мінор, коли появлявся в Лісоводах. На нижньому поверсі був розміщений поліцейський пункт на чолі із шуцманом Миколою Рижим, призначеного самим Мінором.

В селі цивільну владу здійснював староста, а з 1943 року бургоміст Іван Степанович Терешко, і писар – Сава Гута.

Весь адміністративний і виконавчий порядок в селі здійснювали поліцейські шуцмани, керівництво яких знаходилось в Городку. Крім того на території села в районі ж.-д. станції Лісоводи розташувався поліцейський залізничний батальйон, який охороняв станцію, ж.- дороги і ж. д. Мости.

На території маєтку було завезено з Німеччини: молотарку, дві сівалки, віялки, культиватори, інше с.-г. знаряддя. Люди сіяли, обробляли, збирали, молотили, виконували інші роботи.

За роботи, що виконували селяни в общинних господарствах, утворених німецькими окупантами, платили мізерну платню, німецька влада оподаткувала селян чистими грошовими й натуральними податками. Вони були зобов’язані здавати велику кількість молока, м’яса, яєць, сплачувати податки і за собак. Праця в общинному господарстві була надто важкою. Як згадують Шумило Іван Григорович і Тлустий Сава Григорович, які працювали в німця: „За невиконання розпорядження або неякісно – виконану роботу безжалісний німець наказував строго. Як то Отто запримітив, що в молотарці я неякісно провів технічний догляд, не підтягував до упора гайку на біттері, німець негайно викликав в маєток і металевою лінійкою бив по долоні, поки не появиться кров. Переді мною ізвозчик, або ще як його називали їздовим, Магола Андрій, в негоду не підв’язав хвости коням – був наказаний таким же методом, прийшлось витримати удари лінійки до появлення крові. Якщо не хватало волі німця до наведення „дисципліни і порядку ” підключалися шуцмани – жандарми.

Медична допомога якщо і надавалась робочим общинам, то за велику платню, та і такою допомогою мало хто користувався. Своїми директивами німці намагалися контролювати життя населення, навіть і сімейне.

В селі була ліквідована стара ідеологічна система, німецька влада створила власну і залучила на свій бік найбільшу кількість прихильників, розпочали радикальні зміни в релігії. Окупаційна влада запровадила цілий ряд обмежень.

Релігійні служби у церкві були обов’язковими на Великдень, Пасха, Вознесіння, Трійця і Різдво. У всі інші дні відправа проводилась з дозволу Гебітскомісара Г. Отто.

Концтабори, або як ще їх називали гестапівськими катівнями були в Городку, Сатанові і Ярмолинцях. В ярмолинцях закатовано понад 20 тисяч жителів, по п’ять тисяч в катівнях Городка і Сатанова. Понад три тисячі юнаків і дівчат фашисти примусово вивезли до Німеччини з Городоцького і Ярмолинецького районів. Більша половина з них додому не повернулася.

В громадян вилучали худобу, коні, свині, вівці, кози, домашню птицю, зерно, борошно, картоплю інші с.-г. Продукти і все відправлялося в Німеччину. Учасники тих подій згадують, що нацисти навіть і землю грузили на вагони і відправляли в Німеччину.

Проте, Лісоводська молодь рішуче чинила опір німецьким окупантам. Вони, як всі жителі села, пов’язували свої визволення з успіхами радянських військ на фронті. В Лісоводах, в навколишніх селах, в містах Городку, Ярмолинцях, Сатанові, Чемірівцях діяли підпільні організації, численні загони, здійснювали підрівні операції, здійснювали зв’язки одні з другими. Як згадує керівник Сатанівського підпілля Володимир Нирко, що наші зв’язківці будучи в Лісоводах в лісі камінної гори постійно отримували дані від Труша Василя, який працював в общині і підтримував зв’язки з працівниками ж.д. станції Лісоводи Семеном Салістим, Никифором Бугом і Іваном Гнапом. Так діяли підпільні організації Городка під керівництвом В. Анбруха, Хомика і Верещенського, Ярмолинецькі підпільники під керівництвом С. Островського, Чемеровецького підпілля під керівництвом Й. П. Протоцького і Й. Й. Сирваровського. Тут в лісі отримувалася інформація від Сатанівських підпільників, які давали повну інформацію по станції Війтівці звязнивцям названим підпільних організацій.

І саме цінним те, такі розповіді історії території маєтку зберігають діти і внуки підпільників, які навчалися в стінах в майбутньому утвореного на базі маєтку Лісоводського ПТУ – 10. Але це вже буде інша розмова.

Лісоводи зустріли 1944 рік, де через три місяці гул фронтової команди, залишить Лісоводи. Це настав той час. 25 березня 1944 року два стрілецьких корпуси 18 і 38 армій та 9 механізований корпус гвардійської танкової армії пройшли через Лісоводи, Городоцький район і були звільнені. Звільнений був і Лісоводський маєток.

А в невдовзі в Лісоводи прийшла велика радість: 9 травня країна відзначала День Перемоги нашого народу над фашистською Німеччиною. І це була радість із сльозами на очах, тому що кожен другий лісоводець не повернувся до рідного дому. Таку тяжість в повній мірі впізнали солдатські вдови.

За період окупації гітлерівськими окупантами, фашисти пограбували колгоспи, радгоспи, спалили і зруйнували виробничі і соціально-культурні об’єкти, вивезли, що можна було взяти. Загальна сума збитків нанесених Лісоводам сягнула 180 мілліонів карбованців. Десятки людей односельчан потрапили в рабство до Німеччини.

Щоб залікувати роки війни, в короткі строки відбудувати зруйноване ворогом народне господарство, потрібні титанічні зусилля. Необхідно піднімати колгоспи – злидні „Нове життя” і ім. 17 річчя Жовтня. Ні користі, ні радості від них люди не відчували.

Стомлені за день важкою працею, нестерпність налаштованого життя, селяни спостерігали біля своїх каганців, що , здавалось, ось-ось загориться сильніше в боротьбі за краще, вселяло надію на перспективу.

Весною 1944 року на черговому засіданні бюро Городоцькою РККПУ, секретар райкому Собчук Олексій М. підтримує пропозицію завідуючого організаційним відділом райкому Г. М. Моргуліса про внесену пропозицію рекомендувати загальним зборам колгоспу «Нове життя» про обрання Г. І. Ткачука головою колгоспу. Загальні збори підтримали кандидатуру Г.І. Ткачука, і обрали своїм головою колгоспу. Григорій Іванович сердечно подякував селянам за довіру, подякував і Угляру Данилу, який до нього виконував обов’язки голови і зробив все можливе і неможливе для організації і становлення колгоспу. В роботі загальних зборів взяли участь: секретар Городоцькою РККПУ, О. Собчук, зав. органом відділом райкому Г. Н. Моргуліс, Голова Лісоводської сільської ради Василь Пробитий, секретар партійної організації Жищинський Д. М.

А в колгоспі ім. 17 річчя Жовтня першим головою весною 1944 року обрано Зелінського Т., а весною 1946 року, за рекомендацією Городоцького РККПУ обраний Пасічник Данило.

Свою діяльність два голови колгоспів присвятили своїм колективам. Працювати то нікому. Одні жінки, діти, підлітки і інваліди з фронту. Про те час творив своє, і справи пішли на краще.

Минуле живе в людині як прокляття, або як гордість. І це незалежно від людини, від її місця в подіях. Навряд, чи все це, що передує сьогоднішньому дню, являється минулим. Щоб пережити минуле, потрібен різний вододіл – або ті два схили, по яких струмки і річки біжать у різних напрямках. Певно, так. У всякому разі для Лісоводської середньої школи, для панського маєтку минуле було відділене від сьогоднішнього дня роками війни, яка залишила після себе в Лісоводах в кожній сім’ї – біль, тривоги, розпач. Війна зруйнувала всі матеріальні і моральні основи і цінності народної освіти. Шкільні приміщення були зруйновані, знищені, пограбовані. Такі наслідки отримана Лісоводська середня школа. Відновити шкільні справи наштовхнулося на величні труднощі. Ремонт приміщень, відсутність наочних посібників, парт, класних дощок.  Багатьом вчителям вона не дала можливості вернутися на мирну педагогічну діяльність.

 

Настали важкі повоєнні часи, і результатом справжнього розуміння нових завдань, які висувало життя перед Лісоводською середньою школою, є уміння організувати і використати внутрішнє прагнення – відновити і розпочати діяльність школи, в стислі строки відбудувати зруйноване розпочати заняття дітей. За цю справу з душею, натхненням, з любов’ю взявся Іван Васильович Танащук, рекомендуваний Городоцьким РККПУ і направлений райвно. Активну допомогу йому надавав в організації завуч З. Д. Сисак. Понад рік формувався педагогічний колектив, проведено інвентаризацію всієї молоді, яка залишилася в селі. Тільки 7 вчителів із 23, які працювали до війни, залучені до педагогічної діяльності, 11 вчителів з фронту не повернулися, із них: директор Римар М.В. – загинув на фронті, зауч Кучма Т.Л. – розстріляний разом із членами Сатанівського Підпілля, Глаговяк – вчитель фізики, розстріляний німцями, Сосніцький І. А. – загинув на фронті, не повернулися з фронту – Угляр Панас Петрович, Банас Микола Федорович, Голубовський Пилип Йосипович, Бондарчук Володимир Єрофійович, Плошко О. Я., Вейцман С. І, Боднар Н. І., Климчук В. С.

Педагогічним колективом школи зроблено великий обсяг роботи по встановленню. 26 липня 1944 року рішенням Кам’янець – Подільської обласної Ради утворити на базі панського маєтку в Лісоводах дитячий будинок для сиріт – дітей. Городоцька районна рада, голова Гуменний Д., приймає рішення середню школу відділити від маєтку, де буде діяти дітдом. Вже за сім місяців проведено буде ремонт земської школи, проведено добудову другого приміщення і ремонт приміщення розташовано на фермі колгоспу ім. 17 річчя Жовтня, де було підготовлено 4 навчальних класи.

В таких умовах 20 жовтня 1945 року розпочала заняття Лісоводська середня школа. В листопаді 1945 року, директором школи призначається З. Д. Сисак, який до цього був завучем, а І. В. Танащук залишається директором дитячої школи, або як називали детдом.

Відбудова системи освіти в повоєнний період в Лісоводах продовжувалася швидкими темпами. Вже в найкоротший час забезпечені навчальні плани і програми, частково забезпечено інвентарем, обладнанням, партами, столами.

Для дітей, де сім’ї або батьки не змогли забезпечити матеріального мінімуму необхідного для навчання, створювався фонд всеобучу для матеріальної їх підтримки. З цього фонду малозабезпечені діти одержували допомогу для придбання одягу та взуття на харчування, так як багато дітей втратили батьків, стали сиротами і напівсиротами.

Весною 1946 року З. Д. Сисак переводиться на іншу роботу, а директором Лісоводської середньої школи назначається А. Д. Чекерда, який до цього працював завучем, а потім директором однієї із шкіл Смотринецького району, який на той час включений в склад Городоцького району. Лісоводській школі завжди таланило на здібних талановитих керівників. Таким керівником педагогічного колективу школи і був Андрій Дмитрович Чекерда, який віддавав весь свій талант для відбудови і покращення діяльності школи.

Вже 1 вересня 1946 року в школі відновлено роботу піонерської і комсомольської організації.

В 1948 році було відкрито вечірню, а потім і заочну школу форми навчання.

По всій країні розповсюджувався досвід директора Павликівської середньої школи, що на Кіровоградщині В. Сухомлинського, який став надбанням педагогічної науки і оптимізму для всіх педагогів республіки.

Почути живе слово В. Сухомлинського і обмінятися досвідом особисто пощастило директорам Лісоводської середньої школи і дитячого будинку А. Д. Чекерді, І. В. Танащуку.

В 1952 році Лісоводська середня школа, яка до цього періоду була семирічною, робить свій перший випуск. 26 учнів – випускників отримали атестати про середню освіту. Атестати випускникам вперше вручав Олександр Лукович Ведмедьора, який восени 1951 року очолив колектив навчального закладу. І упродовж 27 років він буде незміненим керівником. В 1952 році, Олександр Лукич і буде очолювати партійну організацію села Лісоводи.

В 1957 році в Лісоводах введено новий навчальний корпус школи.

В 1959 році прийнято закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти». Цим документом передбачалася структурна перебудова загальноосвітньої школи, введення восьмирічного всеобучу, створення матеріальної бази для оволодіння учнями шкіл однією із масових професій, підготовка учнів до творчого життя, зміцнення зв’язку школи з виробництвом. З цією метою в школах введено виробниче навчання, створюються виробничі бригади.

Таким чином народна освіта давала підґрунтя культури і духовності, формуванню в дітей основ громадянина нашої держави.

І в подальшому А. Ф. Янишен, який очолював колектив з 1978 по 1987 рр., і Б. С. Шумило, який працював директором школи з 1987 по 2002 рік і О. А. Михайлова, яка очолює колектив до сьогоднішнього дня, все роблять, щоб ті цінності, які необхідні для формування громадянина України, закладені в Лісоводській народній освіті ще її першим родоначальним продовжували її традиції і сьогодні.

В селі розвивалась соціальна структура, розвивалась економіка колгоспів «Нове життя» і ім. 17 річчя Жовтня. В 1950 – 1951 році і в області і в Городоцькому районі проведено укрупнення дрібних колгоспів. Так в області з 1627 дрібних господарств створено 836 великих господарств. А в Городоцькому районі із 98 господарств утворено 46. Практично у всіх селах району пройшла хвиля укрупнення господарств. Так в с. Скотиняни об’єдналися колгоспи ім. Каліна, ім. Кірова, ім. Жданова; в с. Кремінна об’єдналися колгоспи ім.. Кагановича, Хрущова, Калініна. Такі об’єднання пройшли у всіх селах. Весною 1950 року таке укрупнення пройшло і в Лісоводах, де об’єдналися колгоспи «Нове життя» і ім. 17 річчя Жовтня. Перших два роки колгосп носив назву ім. М. С. Хрущова. В 1952 році отримав назву «Україна». Після об’єднання головою колгоспу залишився Г. І. Ткачук, а Данило Пасічник став його помічником. І справи пішли на краще. В 1954 році Г. І. Ткачук вперше обирається депутатом до українського парламенту.

В 1956 році в республіці проходить повторна хвиля укрупнень колективних господарств. В Городоцькому районі Яромирка з’єднується із Завадинцями, Скіпче із Сирватинцями, Радковиця з Борщівкою і Турчинцями, Клинове із Зверхівцями, Чорниводи із Мудроголовами і інші укрупнення.

19 квітня 1956 року до Лісоводського колгоспу приєднався колгосп ім.. Хрущова с. Кремінна. На загальних зборах був присутній    перший секретар Городоцького РККПУ Титарчук Пилип Федорович, Голова Городорцької районної ради Войтовський, головою зборів був Голова Лісоводської сільської Ради Мельник Д. М., с. Кремінна входила в Лісоводську сільську Раду.

Про досягнення колгоспу «Україна» про трудівників і незмінного голови Григорія Івановича Ткачука буде написано багато сторінок розповідей присвячених тільки їм. А заслуги Г. І. Ткачука будуть високо відзначені державою. Йому було двічі присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, він обирався Депутатом Верховної Ради СРСР восьми скликань, депутатом партійних з’їздів.

Але щоб читач зрозумів, що ми відійшли від історії маєтку, лише тому, що кожна соціальна і економічна складова розвитку села, тісно повязана з маєтком, тут де минуле зароджувало ідеї майбутнього.

 

Тому повернемось до маєтку. Згідно розпорядження Кам’янець – Подільської обласної ради, від 16 квітня 1944р., на базі панського маєтку відкрито дитячу школу - інтернат для сиріт. Велика Вітчизняна війна скалічила не одну сім’ю, не одну долю, залишивши мілліони дітей без батьків, житла, голодними і роздітими. Уже на кінець липня 1944 року було прийнято 60 дітей сиріт. По словах І. В. Танащука: - „ З ними довелось багато повозитись, щоб одіти, помити, накормити, створити умови для їх проживання”. Більшість дітей з тієї особливої категорії, занедбані, дитяче мислення яких вимагало материнської ласки і ніжності, дітей в кожного з них скалічена доля по різному. Але тут держава надала їм будинок, приютила і створила всі умови для проживання.

Вже на кінець 1944року І. В. Танащук підібрав колектив вихователів і няньок, хоча і примітивно, але створені відповідні умови для функціонування дитячого будинку.

Активно допомагали Івану Васильовичу, його заступник Ярощук  Надія Денисівна, старший вихователь Івасюк Н. С. Вчителями – вихователями разом з Іваном Васильовичом  працювали: Парамей Варвара Хомівна, Янечко Раїса Захарівна, Пасічник (Волос) Віра Яківна, Ковш Марія Григорівна. Медичними сестрами була Швець Віра Михайлівна, поварихи Поплавська Яніна, Козак Марія Матвіївна, бухгалтером Мельник Давид Мойсейович.

Атмосфера в дитячому будинку якнайменше відповідала прагненню облаштувати маєток для дітей як найзручніше. Але повоєнний період був справжнім виразником негараздів і неблагополуччя.

Проведено ремонт 12 піч, заготовлено дрова, що вселяло надію на те, що зима для дітей буде нестрашною. Якби ще, дітей одіти, накормити і забезпечити медичний огляд – тоді можна було рахувати,  що ми вижили – так думав Іван Васильович Танащук. Але все це організувати було надто складно, той час складний, колгосп „ Нове життя” та ім. 17 річчя Жовтня ледь-ледь жевріють, так що допомоги очікувати без надії.

„Тим часом школа потроху почала розвивати свою матеріальну історію. Бідність  не заважала нам мріяти на краще майбутнє” – випоминає вчителька дитячої школи 1944 року Надія Степанівна Івасюк.

Природній колорит вражав своєю екзотичністю. Зберіг свій історичний облік палац, частково з претензією на мілкий зовнішній ремонт. Навіть всі інші будівлі, які були на території маєтку і потребували ремонтів, про те зблизька вражали своєю фундаментальністю, міцними дубовими кришами  з черепичним покриттям і мускулистою стрункістю кроквин, точністю прямовистих ліній.

Історія зберегла і весь оксамит природного багатства цієї історичної природи. Продовжить зберігати таємницю панського маєтку і старовинний дуб, який в розквіті сил і здоров’я зберігає історію цього зачарованого краю.

В просторих кімнатах маєтку північного і південного крила розмістились 12 спальних кімнат, столова, бібліотека, побутова кімната, кімната вихователів і няньок, кімната для костеляншої. А в центральному вході обладнані 5 навчальних кабінетів, кабінет директора на першому поверсі в лівому крилі і вчительська.

Частину грошей на ремонт і матеріальне забезпечення держава виділяла, але доводилось викручуватись як тільки можна, усе робили своїми руками. І хоча колектив працював в надзвичайно  важких умовах, але він був в захваті від того пожвавлення, яке передувало саме життя.

Кількість дітей з кожним роком збільшувалось. Вже в 1948році в школі було 180 дітей. Перед колективом завдання і відповідальність ускладнювалися. Навчально – виховний процес ставив інші підходи до дітей – сиріт. Та і сам Іван Васильович вимагав материнського підходу до цих дітей. Це може і була подвижницька соцвиха такого періоду. І ця крилата фраза потрібна була для педагогічного колективу для підтримування руху працівників дитячої школи, які працювали з дітьми в яких різні життєві долі. А попереду стояв безмежний туман, в якому ледве розрізняли обреси майбутнього педагогічного життя і про кожен крок малюка можна подумати що завгодно,дивлячись на його оченята, його долю і про що, він думає. Але тверда рішучість і впевненість педагогічного колективу працювати і довести наші діла до кращого майбутнього нашої дитини, навіть і якщо це майбутнє – сумне.

На протязі всього робочого дня вихователі, педагогічні працівники весь навчально – виховний процес спрямовували в русло, щоб діти відчули материнський нагляд,  пом’якшити знедолену долю і травмовану душу. Робочий день був насичений: від підйому до сну. Особливо для дітей організовувались заходи в позаурочний і вечірній час. Малята від семи до п’ятнадцяти років – народ жвавий, енергійний, і дуже в сумному стані.

Коло них весь час клопотався Рудковський Микола Степанович – фельдшер дитячого будинку. Він знав як ввійти в душу, обгорнути материнською любов’ю  кожного, він вмів поговорити щирим людським почуттям, про життя з кожним, про те що з тебе вийде моряк, а з тебе інженер, а з тебе лікар або вчитель. Він вмів розуміти всю глибину дитячої долі, яке не обминуло не одну дитину.

В такому випадку діти любили обстоювати правду, розуміти логіку виховання в кожному випадку.

В 1950 році директором Лісоводської дитячої школи-інтернат призначається Кирилюк Микола Опанасович, 35 річний педагог, який в міру своєї бадьорості і енергійності з педагогічним завзяттям продовжив справу Івана Васильовича Танащука. Дуже любив військову справу, грав на роялі, мав невеликий поетичний дар і фізично був сильним. Дуже любив красу природи цього чарівного куточку і старався її підтримати, зберігати. Дуже любив дітей. В колективі сприймали всі його педагогічні настанови, ніколи нічого не брав під сумнів, позбавивши в колективі педагогічних суперечок та недоречностей.

В жовтні 1950 року Миколу Опанасовича переводять на роботу в апарат обласного управління освіти. Директором школи призначається Жижель М. Г.  Але через сімейні обставини (зміною місця проживання) Жижель М. Г. була звільнена. Директором призначається Савіцька Світлана Михайлівна, маючи великий педагогічний досвід в Городоцьких школах. За півтора року Світлана Михайлівна зуміла завоювати в дітей і пед. колективі авторитет і пошану. В 1953 році Савіцька С. М. була переведена на педагогічну роботу в Городок, а директором призначається по направленню обласного управління освіти Пархоцік Ніна Мойсеївна, якій також не судилось відкрити свій педагогічний талант. По сімейним обставинам,  Ніна Мойсеївна залишить Лісоводи. В травні 1954 року директором Лісоводської дитячої школи призначається Шевцова Євдокія Степанівна, яка упродовж чотирнадцяти років буде очолювати колектив Лісоводської школи. Ті педагоги які працювали разом із Євдокією Степанівною, потім розкажуть  про неї: Лагно Галина Кирилівна яка працювала пліч-о-пліч разом, -  це був педагог від бога, скаже що в селі це був наш „ Макаренко”.

 В 1959-60 роки був проведений капітальний ремонт маєтку. Реорганізація в маєтку  позволила вже в 1960 році утримувати 260-280 дітей сиріт. Поміщицький палац, який був знову окрашений в білий колір, де в лівому і правому крилі розташовані спальні кімнати, столова, читальний1 зал, бібліотека, побутові кімнати, кімната вихователів. Розширилася навчальна частина, в лівому крилі був створений ще один навчальний клас, і п’ять навчальних кабінетів в парадному вході, створений актовий зал, кімнати для роботи гуртків художньої самодіяльності. Були відремонтовані нижній і верхній жилі домики, які також були заселені. Запрацював свій столярний цех. Крім медичного забезпечення, працював свій перукар, сапожнік по ремонту взуття, запрацювала баня. Їдальню пізніше переведено в господарський корпус західного крила. Запрацювала і швейна кімната. Діти в позаурочний час завжди находили собі зайнятість на свій смак. Школа мала свої два садки, вирощувала городину на площі 2-га. Для опалення використовувалося вугілля.

„З приходом Євдокії Степанівни Шевцової дитячий будинок в Лісоводах набув зразкової школи, де неодноразово обмінювалась досвідом роботи педагогам із Голенищева, Солобковець з інших шкіл-інтернатів” – говорить вчителька яка працювала з першого і до останнього дня діяльності школи Івасюк Надія Степанівна. Розширення діяльності дитячого будинку тісно пов’язане з економічним розвитком місцевого колгоспу  „Україна” і батьківської турботи про дітей-сиріт голови колгоспу Григорія Івановича Ткачука. 

Сьогодні можна з упевненою радістю бачити, як виросла і стала кращою дитяча школа. В нижньому  парку широкі, посипані піском доріжки, які збереглися за часів пана Раціборовського, і підкреслюють зелене багатство південної частини території маєтку, де кожне деревце, кожен кущик, висипані паркові тераси, кожна клумба, цвітник перевірений нічними роздумами Євдокії Степанівни, помиті трудовим потом всього колективу дитячої школи, як догороцінне каміння, прикрашені піклуванням і любов’ю педагогічного колективу до всього оточуючого. А березові бильця, квадратні килимки квітів, вузенькі доріжки  посипані піском вздовж набережної, ще раз доводять, наскільки розумніша й вища від природи людина, навіть поки вона віддана її повноцінна. А на клумбах завжди буяли троянди, айстри, гвоздики, левкоїви, яскраво-червоні герані, синенькі дзвіночки і ще багато невідомих квітів, що складало повний колорит і гармонію навколо маєтку. Тому цінність любові до природи виховувала у своїх вихованців Євдокія Степанівна.

 

Вона не раз згадує, коли ввечері вихователі і вчителі збираються на ганку парадного входу, всі діти сплять, надворі тихо, тепло, зоряно. Світ тоді мені здається чудовим і страшно складним, часом невідомим і невизначеним. В таку хвилину на мене нападають самі різні філософські думки, і так хочеться скоріше зрозуміти незрозумілі речі і проблеми, їхнього життя. А поки вони завтра від нас від’їжджатимуть назовсім ті діти, яких ти витягла з такими труднощами з соціального небуття, тоді людина дивиться на небо і мовчить, і ніби, те тихе небо, зорі пошепки підказують їй, чи все зроблено для тієї дитини, яку не обминула важка доля, щоб випустити її за межі маєтку в самостійне життя.

В ту ніч, коли особливо відбувався випуск дітей із школи, я, дивлячись в очі цих дітей, я багато передумувала всяких проблем, і стою перед ними як той дуб незламний і повний сил, і так хочеться ще чуть-чуть підказати і допомогти їхньому майбутньому.

В школі діти дуже любили готуватися до свят і найбільше любили 1 травня, бо це свято весни. Як і до святкування кожного свята, діти готовились, це їм надавало оптимізму і надії. Діти наводять порядки в спальних приміщеннях, в навчальних кабінетах, прибирають території – одним словом це було радісно. Євдокія Степанівна не раз задавала собі питання: чому мені так шкода цих дітей? Може тому, що вони всі такі сором’язливі і бідні, а може тому, що вних боязкі погляди, а може тому, що вони ображені долею. Але поки вони дивляться на мене і усміхаються, я раптом ясно відчуваю їхню живу усмішку, їхні радісні обличчя.

Я не раз задумувалась, що життя буває таке каторжне і несправедливе. Про те я не шкодую, що найкращу частину свого життя поклала для того, щоб сама собі пошепки сказати що моя праця – це невеличний згусток енергії, яку я витратила для скалічених дітей.

В житті нічого схожого немає. Теорія виникнення сирітства і напівсерітства наповнила наше суспільство після Великої вітчизняної війни і голоду, де мільйони таких залишених дітей врятовано в таких дитячих будинках. І в цих школах діти виховувались, навчались, змужніли і працюють в самих різних сферах економіки. Інша справа наскільки безболісно проходив процес виховання цих дітей.

Педагогічний колектив який для вихованців школи став рідними на все життя безболісно, навчально-виховний процес виявився під силу, а саме:

1. Шевцова Євдокія Степанівна – директор
2. Ярощук Надія Денисівна – завуч
3. Горбата (Верховій) Марія Петрівна – завуч
4. Ільїна Парасковія Семенівна – старший вихователь
5. Парамей Варвара Хомівна – вихователь
6. Янечко Раїса Захарівна – вихователь
7. Пасічник (Волос) Віра Яківна – вихователь
8. Ковш Марія Григорівна – вихователь
9. Смирнова Лідія Федорівна – вихователь секретар
10.  Лагно Галина Кирилівна – вихователь
11.  Івасюк Надія Степанівна – вихователь
12.  Янишин Антон Францович – вихователь
13.  Мельник Давид Мойсейович – бухгалтер
14.  Янечко Микола Михайлович – бухгалтер
15.  Труш Інна Семенівна – лікар
16.  Швець Віра Максимівна – медсестра
17.  Гута Тетяна – медсестра
18.  Бойко Євгена Стратилівна – діловод
19.  Івашко Марія Василівна – вихователь
20.  Гораль Ганна Сергіївна – костелянша 
21. Добринін Микола Іванович – завгосп
22. Білоконь Ганна Пилипівна – комірник
23.  Козак Марія Матвіївна – помічник повара
24.  Поплавська Яніна – повар
25. Сусік Петро Олександрович – завідуючий швейною майстерною
26.  Тхоржевська Марія – швея
27.  Мирончик Микола Степанович – завідуючий майстерні
28.  Новак Сергій – шофер
29. Банас Григорій – шофер
30.  Гораль Іван Федорович – фізрук
31. Смолинець Мотря Корнилівна – повар
32. Кухар Микола Іванович – їздовий
33.  Здоровик Марія Яківна – помічник повара
34.  Хопта Катерина Іванівна – медсестра
35.  Циц Марія Романівна – прибиральниця
36.  Здоровик Марія Олександрівна – тех. працівниця
37.  Рибак Євгена – прачка
38.  Іванощук Марія Григорівна – медсестра
39.  Пасічник Михайло Данилович – городник
40.  Ковш Мартин Федорович – водовоз
41.  Побережний Михайло Федорович – їздовий
42.  Нища Ганна Максимівна – няня
43.  Нищий Максим – сторож
44.  Пшенична Мотря – санітарка
45.  Рога Марія – вихователь

    Педагогічна наука ніколи не залишала поза увагою питання стилю, форм і методів виховання, часом і в дитячому будинку це являлося одним із елементів клективного виховання. Стиль виховання – це найніжніша річ, він потребує такого самого дбайливого піклування, як і материсньска ласка. Стиль не можливий без традицій, свідомою повагою до старших людей, до авторитету колективу школи.

     І найважливіше, що ми звикли цінити в людині – це сила і краса. І те і друге визначається в людині тільки за тим, як вона ставиться до перспективи, до майбутнього. Людина, яка визначає свою поведінку найближчою перспективою, сьогоднішнім обідом, то людина найслабша. Якщо її задовольняє тільки своя власна перспектива, хоч би й далека, вона може бути сильною, але не викликає у нас почуття краси особи і її справжньої цінності.

     Виховати людину – значить виховати у неї перспективні шляхи, якими піде її завтрашня радість. Можна написати цілу методику цієї важливої роботи. Вона полягає в організації нових перспектив, у використанні вже наявних, і у поступовому більш цінних рис.

      Діти, які росли і виховувалися у Лісоводській школі вважали, що вони щасливі діти. Кожна дитина, якій по мірі віку, приходилось покидати школу і іти в самостійне життя, шлях кожного був визначений, ніхто не був залишенні на самоті.

      Я сщаслива, що моя доля формувалася саме в Лісоводський дитячій  школі - так  згадують колишні вихованці Олена Смагитель, Наталя Реус, Маруся Левченко.

 

684 юнаків і дівчат вийшли із стін Лісоводського маєтку, де розміщувалось дитяча школа для дітей сиріт, в самостійне життя, і знайшли свої долі, своє місце в життю в самих різних точках бувшого  Радянського Союзу. Так на цьому етапі історії, де маєток змінив фашистську мораль шуцманів і жандармів на філософію духовного формування дітей, яких скалічені долі.

     Так і не взгледіла, як швидко повиростали мої рідні „Лісоводці”, розбіглись по всьому радянському світі. Тепер їх так важко зібрати навіть в уяві, а так хочеться ще хоча раз пригорнути і погладити по голівці Миколайчика Анатолія Івановича, який мешкає у Вінниці і працює директором підшипникового заводу, його братів Володю, який проживає в м. Череповець і працює інженером на металургійному комбінаті, і ще один їх брат Коля, інженер Володимирського машинобудівного заводу, Білиха Леонарда Сергійовича, який працює заступником директора Кам’янець – Подільського кабельного заводу, Галактіонова Володимира, який працює інженером в м. Ростові – на – Дону, Семенчука Петра доля якого занесла аж в Хабаровськ.

      Повиростали  мої „Лісоводці” розбіглися по всьому радянському світі, як важко їх зібрати навіть і в уяві. А як хочеться хоча ще один раз їх зібрати, кожного обняти і погладити по голівці, і щось порадити, допомогти їм у житті, адже всі вони були обдаровані, розумні творчі діти, серед них:

Мага Володимир 1952р.

Мага Ганна 1950р.

Марченко Григорій 1952р

Марченко Макар 1953р.

Марченко Лєна 1950р.

Абрамчук Віктор 1952р.

Абрамчук Віра 1952р.

Ксьондз Зіна 1952р.

Приймак Іван 1952р.

Линчак Марія 1951р.

Линчак Тетяна

 Вельський (Іван)? 1952р.

 Гуменюк Лєна 1950р.     

     Миколайчук Анатолій Іванович 1946р.інженер, Віницький шарово-підшипний завод, м. Вінниця.

    Миколайчук Володимир Іванович  1945р.

     Миколайчук Коля 1948р. – тиждень як помер

     Семенчик Петро 1946р.

    Курінцова Валентина 1945р.

    Галактіонов Володимир 1946р.

    Білих Леонард Сергійович 1946р, інженер. Підприємець. Кам’янець – Подільський.

Останній випуск – 1967р.

Гуменюк Лєна                           Марченко Лєна

Похольчук Надія                      Вельєна Надія

Марковський Василь               Бурковський Василь

     Трубнікова Таня                      Реус Лєна

     Філімонов Віктор                     Філімонов Коля

      Косовський Коля                     Синіцина Галина

      Ковальчук Рая       Сердюк Надія         Сердюк Оля

     

     З розширенням мережі спеціальних восьмирічних шкіл – інтернатів в області, а в 1970 році їх налічувалось 12 шкіл – інтернатів, відпала потреба в інтернатських приютах для сиріт. В 1967 році Лісоводський інтернат був розформований і закритий. 26 дітей, яким необхідно було закінчити середню школу, були переведені в середню школу с. Лісоводи, всі інші діти – сироти були визначені по спеціальних школах – інтернатах. До того ж в підсобному і складському приміщенні виникла пожежа, де був нанесений значний ущерб східній частині господарського приміщення.

     Приміщення маєтку, де з 1937 року не проводився ремонт, набуло непривабливого вигляду і стало об’єктом невизначеності. Але це був не кінець його історії.

     Щоразу проїжджаючи повз цей історично – архітектурний будинок, не покидала думка Депутата Верховної Ради СРСР, Двічі Героя Соціалістичної праці Г. І. Ткачука – як зберегти цю історичну цінність нашого села, що можна тут організувати. Григорій Іванович дуже піклувався про дітей – сиріт. Тому відновлення школи інтернат було на першому плані. Тільки так можна зберегти цей історичний куточок села, цей історичний палац.

     Весною 12 квітня 1969 року привітавши Г. І. Ткачука з днем народження, Дмитро Бубновський – перший секретар Хмельницького обкому КПУ, разом із знаменитим головою колгоспу оглянули цей історичний палац і його території. Видно, що Д. Бубновський не підтримав думки Г. І. Ткачука про розміщення школи – інтернат. Через неділю по розпорядженню Першого секретаря обкому, територію маєтку оглянули Макар Починок і В. С. Маєвський. Але рішення ніякого прийнято не було.

     А 18 жовтня 1969 року Д. Бубновський вдруге побував і Лісоводах в супроводі першого секретаря Городоцького райкому КПУ М. А. Рудюка. І коли розмова зайшла про панський маєток, думка Миколи Арсентьовича  була послушною і була прийнята до уваги:

-  Григорій Іванович, колгосп ордена Леніна, являється академією передового досвіду не тільки для аграріїв Хмельницької області, а для всієї України і для Союзу вцілому. Ваш досвід представлений у семи країнах світу. Тож чи не було би корисно, відкрити сільське профтехучилище, яке б готувало на базі вашого господарства кваліфікованих механізаторів для села. Така пропозиція одностайно було підтримано Д. Бубновським і самим Г. І. Ткачуком.

     В перерві Жовтневого пленуму ЦК КПУ Г. І. Ткачук своє бачення на відкриття навчального закладу систему професійної освіти обсудив із Головою Державного комітету професійної технічної освіти Кадацким, який з ініціативою підтримав думку Григорія Івановича.

 

     6 грудня 1969 року до народного депутата завітав начальник обласного управління професійно технічної освіти О. П. Степанець.

- Шановний Григорій Іванович, те що в Лісоводах ми організуємо навчальний заклад, сумніву не може бути. Ваша думка підтримана і в обкомі партії і в обласній Раді. А ось питання організації діяльності і початку його роботи необхідно вирішити при вашій допомозі.

     Григорій Іванович і Олексій Петрович обсудили всі наступні питання щодо відкриття ПТУ. А ось питання керівника – стало наріжним каменем. Вирішити його не так просто. Та і хто дасть згоду іти керівником навчального закладу, якого ще немає.  Необхідно  реанімувати самі приміщення, забезпечити матеріально – технічним обладнанням і педагогічними кадрами.

     Г. І. Ткачук запропонував своїх дві кандидатури, але і сам їх відхилив, так як невпевнений в їх можливостях, потім запросили Б. С. Шумило. Але і останній не дав згоди.

     Послідуюча зустріч Г. І. Ткачука і О. П. Степанця відбулася 3 лютого 1970 року. О. Л. Степанець прибув разом із викладачем Чорно острівського ПТУ  А. В. Куліковським. Цього же дня і були поставлені всі крапки над „і” згідно керівника Лісоводського  ПТУ. Залишилось лише дочекатись наказу держкомітету.

     А ось настав цей день – це було 16 березня 1970 року. В цей день проходило засідання бюро Хмельницького обкому КПУ. До речі Г. І. Ткачук 9 раз обирався членом бюро обкома. Тут же в перерві О. П. Степанець і проінформував народного депутата про наказ. Тоді і Г. І. Ткачук запропонував і запросив на келих шампанського. Хоча келих шампанського вип’ють набагато пізніше.

     На другий день 17 березня 1970 року був запрошений до Г. І. Ткачука новопризначений директор Лісоводського ПТУ А. В. Куліковський. Пізніше скаже Аполлінарій  В’ячеславович, згадуючи перше своє спілкування із знаменитим головою, - я зайшов в кабінет Г. І. Ткачука з тривогою на серці, але з радістю на душі, тому що вперше спілкуюсь з такою людиною. Поки Куліковський заходив до Г.І. Ткачука, в прийомній запримітив, молодого високого привабливого юнака.

     Понад дві години тривала їх розмова з народним депутатом. Пізніше не один раз А. В. Куліковський завжди буде згадувати, що мені випала честь працювати з великою і мудрою людиною, який завжди чим тільки міг допомагав.

     Після закінчення розмови, покидаючи кабінет, Г.І.Ткачук запропонував А.В. Куліковському зустрітися в приймальні з молодим юнаком, може він тобі припаде до душі.

     Так і сталося. В приймній Г.І. Ткачука, був юнак, якому, випала честь бути на прийомі у народного депутата. Це був випускник Борщівського технікуму механізації с. г. виробництва, який був направлений на роботу в Городоцьке районне управління сільського господарства. Але працювати в управлінні не судилось. По допомогу і прийшов до Г.І. Ткачука, це був Хорошун Володимир Васильович. Ткачуку він припав до душі. Припав до душі і Куліковському, який не роздумуючи забрав його в училище. Він став другою особою в історичному літопису училища. В той же день на посаду, завідуючого господарською частиною був прийнятий Добрині Микола Іванович. А 18 березня 1970 року четвертим працівником новоутвореного училища став випускник Новоушицького технікуму механізації, який стажувався в Теофіполі „сержант” Боднарчук Анатолій Володимирович, в той же день колектив поповнили: стажор з Чорного Острову Доліненяк Василь Іванович, водій Шеремета В.М., майстри виробничого навчання В.А. і Г.М. Гужальські, І.В. Вітюх, Л.Ю. Новиков, М.М. Сосніцкий . 12 квітня на посаду викладачів прийняті Польова В.І. і Чайковський В.А. і головний бухгалтер Патріян В.Ф.

     Таким колективом, необхідно до 18 травня 1970 року виконати всі підготовчі, ремонтні роботи приміщень, щоб розпочати навчальний процес. Часу на роздуми було обмаль. По словам самого Куліковського А. В. – сам собі не вірив, що ми зробили неможливе. Повністю проведено капітальний ремонт в середині приміщення, проведено центральне водяне опалення замість звичайного пічного. До речі все опалення проводив сам А. В. Куліковський із своїм родичем.

     Проведено ремонт із зовнішньої сторони. Перекрито і проведено ремонт лабораторного корпусу, проведено благоустрій території училища.

     11 квітня 1970 року на території училища і і появився перший трактор Т-74, культиватор, плуг, і сівник, які поступили із Чорного Острова.

     Майстрами в/н Хорошуном В.В. і Долішняком В.І. зорані всі залужені площі училища і засіяли ячменем і гречкою. Було посіяно 0,5 га огородини. Частково відремонтовано два жилих домики і нижній сарай.

     До 25 травня проведено всі підготовчі роботи, відремонтовано і підготовлено до навчального процесу 5 навчальних кабінетів, лабораторію тракторів, слюсарну майстерню, їдальню на 100 посадочних місць,бібліотеку з читальним залом на 16 місць, гуртожиток на 50 ліжок. Завезено необхідний навчальний інвентар, отримано з інших училищ зернозбиральний комбайн, три одиниці тракторів і 12 найменувань с-г техніки, підручники, плакати, мемель.

     25 травня 1970 року розпочалося заняття в трьох навчальних групах: гр.№1 – трактористи-машиністи з терміном навчання 1рік (майстер виробничого навчання Хорошун В.В.), гр.№2 – слюсара по ремонту побутового обладнання (майстер виробничого навчання Долішнян В.І.), гр.№3 – слюсаря по ремонту побутового обладнання (майстер виробничого навчання Сосніцкий М.М.). Обов’язки старшого майстра і вся координація навчально-виробничим процесом виконував Боднарчук А.В. Активно допомагала йому дружина А.В. Куліковського, викладач Капітан А.Ю. Звичайно  всією організацією і навчально-виховним процесом і господарською діяльністю займався сам директор училища П.В.Куліковський.

     Грандіозна науково-технічна революція, яка охватила сьогодні всі сторони життя суспільства, в зв’язку з потужним розвитком економіки, поставила великі вимоги по професіональній підготовці кадрів для народного господарства. Такі завдання поставлені перед молодим, перспективним колективом Лісоводського ПТУ-40. Це кожен розумів і був налаштований тільки на перспективу, на виконання поставлених завдань.

     І перші дні діяльності показали, що таким колективом на чолі з його директором А.В. Куліковським такі завдання вирішувати під силу.

     Так свою історію Лісоводський маєток продовжив але в іншій системі, а саме  головне, що ця історія налаштована на духовність, мораль, на виховання послідуючого покоління на його історії, легендах і переказах.

                 Куліковський Аполлінарій В’ячеславович перший директор Лісоводського училища, 1932 року народження, інженер – механік за фахом, являв собою особистість далеко риторичну, в той же час був надзвичайно оригінальною людиною, і завжди залишався простим і скромним, він охоче спілкувався з простими людьми, ввічливо ставився до кожного працівника училища, він вмів вислухати кожного і допомогти в міру необхідності. По натурі „ярий” оптиміст, і які б складні обставини його не обтяжували, він вірив у їх вирішенні. Надзвичайно вимогливий до себе і до підлеглих. Він особистим прикладом міг показати як потрібно виконувати разом із підлеглими різні господарські, ремонтні і технічні роботи, показував своїм прикладом як потрібно працювати, цього вимагав і від підлеглих. Його пунктуальність, вміння чітко спланувати робочий день, давало можливість для кожного працівника дотримуватись і виконання виробничої дисципліни, виконанню своїх функціональних обов’язків.  Він потім сам скаже: що часті спілкування з Г.І.Ткачуком змінили багато чого в моєму характері, поведінці, відповідальності і навіть в манері життя. Від  працівників вимагав якісного відношення до роботи, а в Лісоводах по іншому керувати просто неможливо, якщо хочеш чого небудь досягнути. Він завжди підтримував підприємливих, творчих і трудолюбивих людей. Будучи вимогливим до себе, А.В.Куліковський не допускав порушення дистанції між ним і тими хто його оточував. Він цінував свою честь і гордість і ніколи не переобтяжував своїм громадським обов’язком і хоча незначними але реальними результатами своєї діяльності.

     Можливо і тому окремі технічні працівники, майстри виробничого навчання і викладачі не могли змиритися з такою відповідальністю і вимогливістю керівника і залишали своєї посади. Свій робочий кабінет Аполлінарій В’ячеславович по спадковості на першому поверсі в лівому крилі.

     Формування педагогічного колективу проходило в умовах кон’єктурного підбору по фаху і творчому підходу до роботи кожного, хто обрав шлях на вчительській ниві Лісоводського СПТУ-40.

     В червні 1970 року на посаду майстрів виробничого навчання прийнято Бестанчука В.М., Петрова А.М., Українця М.В., Клюса В.С., Піонковського Є.Б.

     10 липня до обов’язків заступника директора з навчально – виробничої роботи приступив Цюрик В.О., який у продовж 35 роки був незамінним заступником.

     В серпні місяці викладачами училища стали Шудляк А.І.,Капітан А.Ю., Гуцал М.С., Остяк В.М., старшим майстром призначено Криницького А.У.

     В вересні і жовтні сім’ю  працівників училища поповнили водій Садовський А.Ф., секретар-друкарка Данькова Є.М., завгар Фандера Є.М., комендант Лупійчук В.С., касир Нагуляк М.Я., плотнік Метлінський Л.Д., завсклад Кухарська В.Ю., техпрацівник Сапрун М.А., комендант Лупійчук В.С. і майстру виробничого навчання Черняхівський О.І., Марценишиш О.І.

     Цих людей і вважають першовідкривачами Лісоводського СПТУ–10.

     З 1 вересня 1970 року, виконуючи державне замовлення на підготовку робітничих кадрів, формується ще п’ять навчальних груп:

грп.№4 – слюсарі по ремонту автотранспортного електрообладнання (майстер в/н Новіков  П.Є.), грп.№5 – слюсарі з ремонту автотранспортного електрообладнання (майстер в/н Українець М.І.), грп.№6 – слюсарі по ремонту швейних машин (майстер в/н Піонтковський Є.Б.), грп.№7 – електрогазозварники (майстри в/н Марценишин О.І.,  Клюс В.С.) і грп.№8 – трактористи (майстер в/н Бестанчук В.М.).

     Автотракторний парк училища в жовтні, листопаді поповнюється тракторами Т-38М, МТЗ-5, автомобілем ГАЗ-51, трактором ДТ-20.

 

     На початку 1971 року училище отримало для навчальних цілей трактора ЮМЗ-2, Т-40, Т-74 і МТЗ-50.

     В 1971 року сім’ю майстрів в/н поповнили: Терещук І.Л., Тихун В.І., Волос П.А., Цвях П.З., Бойко О.Л., Козятинський М.В., Фурман А.Й., Бащук В.І.,і викладач Ярова С.В.

     В 1972 році у викладачі переведено з майстрів Хорошуна В.В. Українця  Є.М. і Бестанчук В.М. В колектив майстрів виробничого навчання вливаються нові люди, це: Дорогий П.Т., Панасюк М.І., Сельський А.П., Магдю С.А., Волошина І.Ф., Ямський В.В., Якимов М.В., бібліотекар Брик А.В., викладач Петура С.А., на посаду заступника директора по навчально виховній роботі затверджено Квасного Дмитра Михайловича. Вихователями гуртожитку стали Хорошун О.Л., Цюрик А.А., головним бухгалтером стала Шеремета М.Я. яка змінила Воротного В.С..

     В цьому ж році здано новий шести квартирний житловий будинок, новосельцями якого стали: Куліковський А.В., Хорошун В.В., Бестанчук В.М., Цюрик В.О., Дорогий П.Т.

     Дуже плідним в розвитку училища став 1973 рік, здано в експлуатацію столову на 120 посадочних місць, на місце бувшої столової перенесли із навчального корпусу тракторну лабораторію, розпочато будівництво корпуса, побудований стадіон, спортивний майданчик. Педагогічний колектив поповнився майстрами в/н Цвях Д.Й., Осіпов П.М., Михайлов В.І., Климчук В.С., Стець В.О., Маліновський А.В., Мірошник О.І., Янечко В.Г., Татарін В.В.,  Орлов В.І., викладач Роженюк В.П..

     В перше в новій столовій колектив училища зустрів новий 1974 рік всім колективом.

     1974 рік став роком технічних засобів навчання, передових технологій в навчальному процесі, значно зросла матеріально технічна база училища. В училищі нараховувалось 12 одиниць тракторів, 2 автомобілі, 18 найменувань с-г знарядь.

     В 1975 році розпочато капітальний ремонт панського маєтку із зовнішньої сторони.  Роботи виконував Лиховітер М.І.

Палац після покрас очних та побілочних робіт, ремонту даху, повністю змінив свій вигляд – став окрасою села.

     Те що, механізатори в Лісоводському училищі готуються із „знаком якості”, про це скажуть на районному партійному активі 28 жовтня 1973 року голови передових колгоспів ім.. Чкалова, і ім. Островського шановні Є.І. Підлісний і І.М. Слободян.

     Євген Іванович у своєму виступі скаже, що нам легше можна вздихнути, адже і  випускники які приходять з Лісоводського СПТУ-10 і учні які практикуються можуть самостійно виконувати всі с-г роботи.

     Слова підтримки висловить і перший секретар Городоцького РК КПУ Арнольд Іванович Лісовський, який критично назве фамілії Блажкуна, Жилу, Кушніра, Янковського, які часто жалілися в райком на нестачу механізаторських кадрів, і настояв про підтримці зв’язків з Лісоводським СПТУ-10, де готуються висококваліфіковані механізатори.

     Можна і зараз почути колишніх випускників, які кажуть, що я не пожалів, що закінчив Лісоводське СПТУ-10, тут я з допомогою класних кваліфікованих майстрів в/н і викладачів став справжнім, самостійним громадянином. І те, що в СПТУ-10 була можливість бачити і спілкуватися із самими знаменитими людьми: народними депутатами Героями Соціалістичної праці, передовиками виробництва – надихнули мене на достойне майбутнє.

     В 1975 році на посаду заступника директора з НВР згідно наказу обласного управління призначається Орлов В.І., змінивши на цій посаді Квасного Д.М. який із за сімейних обставин перейшов на роботу партійні організації Гусятинського району, на посаду зауча призначається Литвинюк Марія Петрівна.

     На той час професійно технічна освіта ставала важливою складовою соціально – економічного розвитку країни і покликана задовольняти потреби економіки в професійних робітничих кадрах.

     З кожним роком училище розширяло свою освітню діяльність, інженерно – педагогічний колектив втілював в навчально – виховний процес нові форми, засоби і методи навчання. В училищі продовжувалися нові підходи до підготовки висококваліфікованих робітників, підвищення рівня їх підготовки. Та і на це спонукав високий темп розвитку економіки. У всіх с/г підприємствах великий розмах набуло продовження нових науково – технічних технологій вирощування с/г культур, необмеженими темпами розгорнулось будівництво, міцна матеріальна база господарств, широке впровадження науки у виробництві.

     В 1975 році змінюється керівник базового підприємства Лісоводського училища, Городоцьке районне управління сільського-господарства очолить Кордонський В.І., районну Раду очолить Сандурський С.М.

     В цей період піку економічного і соціально-культурного розвитку набери Ордена Леніна колгосп „Україна”. В 1978 році голова цього прославленого господарства, Депутат Верховної Ради СРСР вдруге буде нагороджений орденом Леніна Двічі Героя соціалістичної Праці, а в 1982 році біля збудованого палацу піонерів, йому буде відкрито бюст.

В 1975 році інженерно-педагогічними працівниками училища стали Самбор В.Ф., Хопта В.М., Швець В.І., Маланчій В.Й., викладачем Верхомій А.А., завгаром Самбор О.Ф., касиром Здоровик З.В., завідуюча учбовим господарством Криницька А.

Великими темпами ведеться будівництво нового навчального корпуса, котельні, водонапірної башти, тир, ремонт даху лабораторного корпуса.

Історичним для училища став 1976 рік. Підготовка висококваліфікованих спеціалістів велось з одночасним отриманням загальної середньої освіти. Цьому спонукало і введення нового навчального корпуса, завезено все необхідне обладнання, меблі, підручники, інше все необхідне для навчального процесу. Здано в експлуатацію котельню на твердому паливі, всі комунікаційні, теплові, водогоні і електричні мережі, проведено упорядкування території.

В панському маєтку залишилось 3 навчальні кабінети, актовий зал, 3 лабораторії, бібліотека і розширився гуртожиток.

В новий навчальний корпус перейшли: кабінет директора, заступників, педагогічний кабінет.

В 1976 році на викладацькі посади і майстрів в/н прийшли: Теклюк В.В., Теклюк Н.П., Литвинюк В.Т., Литвинюк М.П., Ткач Л.З., Повх Л.М., Бушовський В.І., Бушовська Г.І., Криворучко Л.Є., Гоголь Є.Д., СолодковськийЙ.І., Мельник В.С., Глуховський В.І., Коваль В.В., Гуцал М.І., Луць В.М., Труш І.К., Лещишен В.Г.,  Мирончук В.М., Мороз В.О., керівник фіз. Виховання Ошкало В.Г., водій Шумило О.І.

В цьому році розпочав освітню діяльність Городоцький філіал Лісоводського СПТУ-10, який було відкрито на базі Городоцького веретено будівного заводу і директором філіалу затверджено Українця М.В., а з 1977 року керівником затверджено Зелінського В.М.

В 1973 року, виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР, яка розглядала питання розвитку освіти Г.І. Ткачук скаже: „В селі Лісоводах і Кремінна побудували нові середню і восьмирічну школи, набирає широких темпів розвитку і сільське професійно-технічне училище, яке почало функціонувати в с. Лісоводи. Як депутат Верховної Ради СРСР все зробив щоб ці навчальні заклади були одними з кращих.

В 1977 році померла дружина Куліковського А.В. Анна Юхимівна Капітан, людина яку природа не обділила такими рисами як великою любов’ю до дітей, обдарованим талантом педагога, її притаманна риса – віддатися своїй улюбленій роботі.

Катаклізм сімейної втрати подіяв на його моральний стан, і в 1978 році по особистому бажанні Куліковський залишив Лісоводське училище.

Наказом обласного управління професійно-технічної освіти директором училища призначають Віктора Станіславовича Косовського, який в 1979 році перейде на роботу в ордена Леніна колгосп „Україна”. І в цьому ж році директором Лісоводського  професійно-технічного училища призначають Гут Іван Дмитрович, який до цього обіймав посаду заступника директора з навчально-виробничої роботи Дережнянського ПТУ. Упродовж 26 річного керівництва Лісоводським ПТУ-10, а з серпня 2005 року Лісоводським аграрним професійним ліцеєм, як керівник весь свій талант віддав соціально-економічному розвитку училища, постійному удосконаленню навчально-виховного процесу, зміцнена матеріально-технічної бази. Іван Дмитрович з оптимізмом бачить перспективи розвитку професійно-технічної системи, і Лісоводського ПАЛ в тому числі.

І про це говорить сам факт, сьогодні Лісоводський професійний аграрний ліцей в числі кращих аграрних ліцеїв в Хмельницькій області, а то і ще в Україні.

В 1980 році посаду заступника директора з виховної роботи залишає В.І. Орлов, в зв’язку обранням його Головою Лісоводської сільської ради, а призначають на цю посаду Литвинюк Марію Петрівну.

В актовому залі училища, який знаходився в маєтку, з учнями постійно зустрічалися Двічі Герой Соціалістичної праці Г.І. Ткачук, Герої Соціалістичної праці Пробитий І.В., Сірий В.Я., Тлустий П.П., Козак Н.П., Жищинський Г.І., передовими і знамениті механізатори передавали молодим хліборобам свій досвід. Гостями училища постійно були керівники всіх господарств району і керівництво району.

Міцна матеріально-технічна база училища, яка на кінець 80 років нарахувала – біля 40 одиниць тракторів, 8 комбайнів, 9 автомобілів – біля 60 одиниць найменувань с-г техніки позволяла обробляти і мати свою землю. В 1975 році для потреб училища було виділено 35 га землі, для підготовки механізаторів, де учні вже на учбовому господарстві могли набиратись практики вирощувати зернові, цукрові буряки, кукурудзу і інші культури. З появою поля в училищі запрацювало підсобне господарство, де вирощувалось до 40-50 свиней.

Сьогодні професійна освіта є важливою складовою соціально-економічного розвитку народного господарства і покликана задовольняти потреби людини в оволодінні робітничими професіями відповідно до їх       покликань. І таким осередком являється Лісоводський професійний аграрний ліцей.

Сьогодні ліцей – це храм науки професійної підготовки, руху і честі. Це школа доброти, поваги, формування особистості, культивування кращих людських рис, здорового способу життя.

Як, і кожен навчальний заклад, Лісоводський ліцей має своє обличчя, свій характер, свій потенціал. В ліцеї формується особистість, виховуються вищі цінності, істини людяності, порядності і добра. За 40 років свого існування підготовлено близько 4 тисячі кваліфікованих робітників для народного господарства по самих необхідних професіях: трактористи водії, комбайнери, слюсарі-ремонтники, електрозварники, ковалі, холодильщики, слюсарі з газового обладнання і інших.

В ліцеї працюють досвідчині фахівці, люди творчі, для яких навчання учнів – покликання душі і серця. Із 65 педагогічних працівників: В.М. Бестанчука – заслужений працівник освіти, 13 викладачів – відмінники освіти, 24 інженерно-педагогічних працівники – нагороджені Почесними грамотами Міністерства освіти, два викладачі - методисти, 16 викладачів з вищою категорією, 11- старші викладачі, 4 – брали участь у конкурсі «Педагог року» і стали переможцями.

Окрім відмінного передавання знань і практичних навиків учням, наші педагоги є справжніми творцями, винахідниками, новаторами і наставниками, які прагнуть допомогти дітям сформувати себе, знайти своє місце і реалізуватись у житті.

Сьогодні ліцей має міцну матеріально-технічну і навчально-виробничу базу. До послуг учнів – два навчальних і два лабораторно-виробничих корпуси, навчально-побутовий корпус, гуртожиток на 600 місць. У 21 навчальному кабінеті, 16 лабораторіях і 4 майстернях учні набувають знань і професії. Для практичного оволодіння навиками механізаторської професії і водіння автомобіля в ліцеї використовується 21 трактор, 7 комбайнів, 7 автомобілів. Крім основних професій, учні оволодівають і додатковими: слюсаря з ремонту сільськогосподарської техніки, коваля, комп'ютерщіка. Всі практичні навики і вміння передають 20 майстрів виробничого навчання і 8 інструкторів з практичного водіння автомобілів, тракторів і комбайнів.

В ліцеї проводиться значна науково-практична і виробнича діяльність, особливо вона відчутна в агро формування таких сіл нашого району, як с. Клинове, Радковиця, Чорниводи, Турчинці та інші, а також в багатьох фермерських господарствах. Крім надання техніки, допомагаємо послугами по ремонту, науковими, технічними порадами і рекомендаціями.

Колективом інженерно-педагогічних працівників разом з учнями проводиться значна раціоналізаторська і винахідницька робота, де проявляються таланти і здібності учнів до пошукової і творчої діяльності.

Ми пишаємось, що наші діти, успадкувавши одвічну мрію наших пращурів – стати хліборобом, у цей складний час виявляють бажання оволодіти цим покликанням і таким чином продовжити традиції своїх батьків. Традиції виховання справжнього хлібороба в нашому ліцеї багаті, адже більшість з них були створені випускниками нашого ліцею, які не забувають і передають свій досвід молодому поколінню. Учні ліцею мають можливість зустрічатись і спілкуватися з новаторами і передовиками сільськогосподарського виробництва, які множили славу і гордість нашої ордена Леніна «Агрофірми Україна». Це І.В. Пробитий, В.С. Сірий, А.О. Шамчук, М.Г. Джура, В.Д. Василюк, які стали передовиками соціалістичного виробництва і сьогодні передають свій досвід нашим учням.

 З учнями ліцею постійно спілкуються керівники багатьох формувань, зокрема М.А. Кишко, Є.І. Підлісний, начальник районного управління сільськогосподарського продовольства В.І. Слободян, з уст яких учні дізнаються про перспективи розвитку району, їх рекомендації і поради допомагають дітям визначатися у своєму майбутньому.

Сьогодні колектив ліцею добивається носити імя Двічі Героя Соціалістичної праці, депутата Верховної Ради СРСР Г.І. Ткачука, з чиїм іменем тісно пов’язана історія становлення та розвитку нашого ліцею. Його життєвий шлях – шлях господаря і новатора сільськогосподарського виробництва, патріота – лежить в основі наших планів навчально-виховного процесу. Як бачите, традиції виховання і навчання хліборобів в нашому закладі    багаті. 

В актовому залі, який колись називався бенкетним великим залом, де пани відзначали знамениті події на бенкетах, сьогодні цей зал став залом духовного життя учнів. Тут учні займалися у 12 жанрах художньої самодіяльності, тут проводились концерти, і зустрічі із знаменитими людьми, тут працює 2 народних колективи.

В кімнатах де колись являли собою панські горниці, сьогодні знаходиться бібліотека з читальним залом, навчальні кабінети і лабораторії, а велика зала-прийомна де пани проводили прийом гостей, знаходиться кабінет по вивчені історії і суспільствознавства.

Сьогодні навчальний заклад поповнився гуртожитком на 360 місць, суспільно-побутовим корпусом, лабораторним корпусом, котельнею переведено на газ, здано 2 жилих будинки міцна матеріальна технічна база, і це спонукало стати одним із самих кращих навчальних закладів в системі професійно-технічної освіти.

Але шановний читачу, автор не ставив за мету описати історію навчального закладу, розкрити його літопис, це буде інша книга.

Автор старався розкрити таємницю історії Лісоводського палацу, який упродовж двох віків творив і передавав із покоління в покоління історичну цінність невеликої історії поселення „Iwа Wоda” і до сьогоднішніх Лісоводів. Історію цієї території, цього маєтку творив народ, із покоління в покоління передавалась вона, залишаючи спогади, перекази, легенди.

А що палац, то його історія ще не скінчилась, вона буде служити моральному розвитку нації, ще не одному поколінні. Це повинні пам’ятати ми, це повинні знати майбутнє покоління. А тому для них, необхідно зберегти цю історичну цінність, а це повинні зрозуміти і державні мужі.