Історія Панського (згодом дитячого) будинку - 8

Пані була дуже привітною хазяйкою. Кожному скаже ласкаве слово: до одного привернеться з усмішкою, до другого з повагою, кожному старається вгодити, коло кожного ходить. Гостям – привілля ! Хто  в карти грає, хто дивиться, інші балакають то те, то се; там зібралась купа – розказує, які тепер ледацуги кріпаки породилися, уверне і своє слово сам феодал Раціборовський і про своїх „мазеп”. А в гостинній, всі пані скреготять як ті сороки: без сорома кожного обсудять. У залу двері розчиненні, у них натовпилась ціла юрба тих панійок, що розвернулись, танці на всі боки, аж помість ходором ходить.

Бал проходив у великому банкетному залі. Приятельські зустрічі Раціборовського проходили за круглим столом в великій гостинній, яка через двері зв’язувала з великим бенкетним залом.

Все було на бенкеті – танці, ігри, розваги, анекдоти, зустрічі. Банкети завжди закінчувалися із сходом сонця.

Потім гостей проводжали до карет і розїджалися  по своїх домівках.

             Так бенкетували на дні народженні, на маслянці, Великодніх святах.                                                                                                Пізніше, вгостях побуває сам, Подільський губернатор генерал Фліге К.Я.

Войцек Францович замислившись опустив голову біля каміна. Що він думав тоді ? Чи не мирив свій панський гамір з господинею володіння. Бариня на той час була вагітна, під наглядом лакеїв була весь час у спальні. І одного літнього ранку, ще тільки що почало на світ благословитись, як Вайцек Францовича збудив нестямий крик... То був крик і великої  радості, і немалого горя задля його батьківського серця: бариня подарувала йому дочку. Він зразу схопився, та ще запрімитив камергера. І пішла звістка по всьому селу. В палаці вперше народилася людина, пан зараз же наказав лакеям і покоровим привести все для святкового вигляду, наглядати за баринею. Друга дитина, яка вже народилася в сімї Войцека Раціборовського у Лісоводах, придала святковості, і 37 – річний пан привів себе у святковий вигляд: надів чоботи нові, жовтниці, штани широкі оксамитові, каптан із синього єдвабу; підстригся, підготовився, що надало йому молодості. Ростом високий, погожий на батька і після першої дитини             ( хлопчику – якому 3 роки) запустив вузенькі вуси. Молода мама, якій до смаку бути готовою до приходу гостей, оділася на свій вкус: плахти, картата, шовкова червчата, темно – синя оксамитова карсета; біла наче сніг з тонкого полотна сорочка з вишитими – вимережаними рукавами; на ногах червоні сап’янці; на шиї намисто довге, хрести на рукаві.

Це було велике диво, все святково в горницях наведено порядки.

             Проїжджаючи Фельшин, Раціборовський наніс візит своєму давньому приятелю магнату Пшездзецькому, який володів маєтностями Чорно острівської волості ( в т. ч. Фельшина). Раціборовському припав до душі канцелярський економ, сотник Труш Степан Петрович, якого магнат Пшездзецький не пожалів і дав у викуп у Лісоводи. Василь Петрович був людиною щирої душі, мудрим канцелярським писарем. Задушевна, таємнича розмова викликала приязнь у нього. Коротенькі вуси Раціборовського, широкі вибійчані штани на очкурі, премізні, засмаглі руки надавали поважності його постаті.

Палац, у який вперше потрапив Степан Петрович Труш вразив своєю принадленістю і стилістю архітектури. Новий молодий господар заводив нові порядки. Вимагав, щоб усі дворові величали його „вашим Сіятельством”. Родина молодого Раціборовського невелика. Найпомітніша в ній – огрядна, богом суджена Юзефа Станіславівна. Менший син Янош і дочка Ванда почали навчатися в Степана Петровича.

Тоскно і одноманітно манили дні в панському маєтку. Особливу нудоту нагоняли обіди, які тяглися довго і томливо. „Його сіятельство” вимагав, щоб учитель під час таких обідів розповідав щось жартівливе, бо господиня дому вважала, що від сміху смачнішає страва. Під час проведення занять з дітьми, господиня начіпивши на голову святковий оксамитовий кораблик, сідала біля вчителя. Вона вважала, що найкраще для дітей слухати уроки після обіду, бо на голодний жолудок наука не піде в голову.

Починався урок з вивчення божої заповіді: „Чти отця свого і матір свою”. Учитель завжди старався добирати до своїх занять ілюстрації з біблійних легенд.

Потім починався урок арифметики. Степан Петрович вигадував задачі. Хлопчик і дівчинка охоче розв’язували задачі.

Коли почало вичоріти, Труш перебирався у парубоцьке вбрання, любив провести час разом з іншими слугами маєтку під старими крислатими дубами, які розположили своє довге гілля з однього і другого боку парадної сторони палацу.

Вони надавали палацу приємного вигляду. Один з цих дубів зберігся до цього часу. Як свідчать легенди, що ці дуби були свідченнями, коли в   1575 році через Лісоводи пройшли татарські нападники, які розорювали подільські міста і села, винищували і вивозили у рабство населення. Свідчать ті епізоди із огляду архівних документів історії поділля, що на цій території були приміщення.

В 1799 р. під час італійського і швейцарського походів армія Андрія Григоровича Роземборга пройшла через Лісоводи. А.І. Роземборг був другою особою в Російській армії, після О.В. Суворова. У 1820 році А.І. Розенберга цар Павло І призначає губернатором Подільської губернії. 75 річний губернатор, який ніколи не був одружений дважди побував в Лісоводах. А помер у 1813 році і похований у селі Чорна Чемеровецького району.

Здається, що під дубами доля гартувала негодами засмаглі під вітром і сонцем кремезні, великодушні, несхибні в побратимстві і організувала незламних переможців лісоводчан від татар. Тут сама природа вселяла мудрість товариського єднання в запеклі незвідані тривоги. Легенди доводять, що ця територія була огороджена глибоким кановом, що служило певній  безпеці для формування загонів оборони.

Один з них зберігся і береже таємницю згадки про Лісоводи, звичаї і завзяття нинішнім поколінням нинішнім поколінням.

Часто приносить феодал Раціборовський свої пекучі думи і хвилювання до дуба, і кожного разу слухав у шелесті листя нескінчену казку, зачаровувався нею. Щось просторе, незмірне чулося в ній. А внизу хвиляста течія сріблистих хвиль озера складала приємне враження. Душа ставала ніби натягнута струна, вразливо вловлювала кожен дотик повітря, гойдання кожного травяного стебельця тремтіння листу. Все те зливалося у великий гомін, і в ньому чулись розповіді про буття могутнього Лісоводського народу, поставила історичні його шляхи і роздоріжжя. Віхи прошлого розкривали перед ним обійми, і вимальовувалася жива неозора історія. Треба розповісти про неї, передати дотепними словами про подвиги і походи, про боротьбу за рідний край.

Народжувалися нові сторінки легендарної історії сповненої народної мудрості, героєм якої виступає сам народ, що увібрав живлющу красу сонця. Цю нев’янучу красу понесуть у світи в своїх думах герої Лісовід.

У 1799 р. в Лісоводах побував Президент коронного трибуналу подільської губернії та Єпископ Камянський Адам Красинський.

Великі історико – археологічні дослідження Юхим Йосипович Сіцінський у своїй праці „Археологическая карта Подольськой губернии”, яка вийшла у світ у 1901 році зафіксувала ряд важливих етапів розвитку Лісовід у різні періоди 18 і 19 століть. Тут є і монографії про великих людей, які побували або проїзджали через Лісоводи, а також нарис про Журовського.

Лісоводи згадають у своїх працях: В.Отамановського у праці „Енциклопедія Поділлєзнавства” і „Краєзнавство” на Поділлі”, О.І. Прусевича „Матеріали до бібліографії „Поділля”. В багатьої працях професора Камянець – Подільського педагогічного інституту.В. Баженова згадується про Лісоводи. С.П. Гуменюк в праці „Пам’ятники історії та культури Поділля”.

Науковець Євтим Січинський згадає про Лісоводи в своїй праці „Нариси історії Поділля”. А.П. Григоренко, який пізніше напише один почерк про Г.І. Ткачука, розкаже про минуле Лісовід у своїй праці „Жива історія Поділля”.

За 22 роки панування в Лісоводах Войцека Раціборовського, люди хотя і були закріпачені, проте феодальні гноблення і насилля, як обіцяв сам Раціборовський не відчули.

Лише п’ята частина землі належали селянам. А основною і найкращою землею володів поміщик. За свої потом і кровю политі, селянські землі селяни мусили платити викуп, тобто данину феодалу, розоряючись усе більше і більше. Селяни в Лісоводах залишилися і після скасування кріпосного права ( 1861 р.) в тій самій безвихідній навалі у поміщика. У пореформований період з цієї зубожілої Лісоводської селянської маси стали випинатися поодинокі постаті глитаїв і жмикрутів таких як П.Драпак, М.Ковш, А.Пасічник, які мали у власності робочу худобу, пасіку, інвентар. А взагалі реформа 1861 року ніякої волі селянам Лісовід не дала.

Туга за правдою передавалася з роду в рід, з покоління в покоління, вона віками настоювалася на суворому понятті, що таке добро, і що є зло по правді, а що проти правди.

Важка праця селянина – кріпака продовжується в Лісоводах ще недовгі роки. За діда – прадіда – бо кохається він у праці коло землі і не мислить себе поза цією працею.

Можна говорити про ідейну близькість пана Раціборовського з селянами Лісовід. Адже прийшовши в Лісоводи пан пообіцяв, що таких трудолюбивих людей, як ці буде поважати не обкладати непосильними податками, платити малий чинш, і їх працю не перетворювати на злиденне життя.

Відчутно зріс і соціальний розвиток села. Такий стан не різнило людей, не розводило їх у різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало триматися купи.

Нелегко випало господарювати землевласникам в умовах ринкових відносин після всім відомої реформи 1861 р. де було анульоване кріпосне право. Все частіше відчував складність в господарській діяльності і Войцек Раціборовський. Як і багатьох польських магнатів, його непогодженість з російськими реформами і недавало йому спокійного життя. Може і така ситуація вплинула на стан його здоровя. А також призначений в 1861р. губернатор Брауншвейг Р.І., з якими відносити в Роціборівського складались не зовсім дружніми.

В 1863 році важка хвороба вивела Раціборовського на тривалий час. Він переїде на постійне місце проживання  до Польщі. Лісоводський маєток перейде у власність його дочки Ванди. Господарювати Ванда в Лісоводах не планувала, вийде замуж за Я. Войцехівського, чиновника польського уряду, і переїдуть до Варшави. А маєтність досить удачно спродасть феодалу Євгеніушу Журовському. Зимові події 1863 року в Лісоводах сколихнули усе село. Така демократична прокламація підтверджується російськими законами. А що для селян. Фраза „Життя – вдача” не покидала помислів кожного лісоводчанина і чи буде воно кращим, чи гіршим недавало спокою.

А тим часом скупивши 12 маєтностей, що належали Ванді Раціборовській, феодал Євгеніуш Журовський, стає одним із дванадцяти самих крупних землевласників в Подільській губернії, який буде володіти 37 маєтками, трьома цукровими заводами, винокурнями, три цегельних заводи, дві броварні, дві свічові фабрики, і 14200 десятин землі у Подільській і Київській губерніях.

Народився Євгеніуш Журовський в пригороді м. Могилів –  в родині древнього польського дворянського роду. Суворі реалії життя рано спонукали маленького вразливого Євгеніуша замислитися над численними проявами забитості, безправа, злиденності життя польських і українських селян. Звичайно у сімейному колі Журовських користувалися польською, але в пошані була й українська мова, якою любив більше спілкуватися. Тому у маленького Євгеніуша, ніяких проблем у спілкуванні з українським оточенням ніколи не було. Саме тут у сільському передмісті він ріс, постійно грався з дітьми, вслухався у розмови дорослих, близько до серця нужди, турботи і прагнення простих людей.

Батько – Ян Августинович і мати – Юзефа Йоахімовна мали хорошу для того часу освіту. Отож домашньому вихованню здібний хлопчик опанував не лише польську, але й німецьку і французьку мови. Коли підріс, батьки віддали його в науку до монастирської школи у Могильові, а згодом – в агрономічну школу – м. Могилів – . В період навчання у цій школі в молодого Євгеніушу проявив неабиякі також до науки і організаторський талант. В школі в нього проявився інтерес до економіки, історії.

Вірогідно, що навчаючись наймиролюбнішій професії агронома, юний Євгеніуш, як і більшість молодих людей з його оточення, мріяв досягти у житті такого стану, який би дав можливість плідно трудитись на користь людству. У цей час він дізнається про спільні кооперативи землевласників від Роберта Оуена про діяльність прогресивних польських дворян, які невдовзі стали землевласниками, а пізніше і крупними землевласниками, з якими і підтримував дружні зв’язки це Сабальський і Холеновський, завдячуючи яким після двухрічної роботи агронома, Журовський стає власником невеликої маєтності в Волинській губернії.

У Могильові Євгеніуш зустрівся із дівчиною, яка у всьому розділяла його погляди. Анна Лукашевич стала вірною дружиною і порадницею на все життя.

Великий інтерес в його житті викликала зустріч його із графом Потоцьким, який ще й до того був і далеким родствеником, який і надав можливість скупити спочатку маєтки в Камянецькому повіті окружних поселень, а в 1863 році викупити маєтки магната Раціборовського в тому числі і Лісоводський маєток і землі Лісоводської волості (до 1865 р. Лісоводи були Волосним центром, згодом села Лісоводської волості перемістили до Городоцької волості).

Граф Іван Петрович Потоцький син знаменитого графа Петра Потоцького, на той час був найкрупнішим землевласником в Летичівському  повіті, скупивши маєтки Шепітівської, Славутської, Ізяславської, Летичівської волостей. Давні родинні й землянські стосунки Івана Потоцького і Вейцеха Журовського у спадок передались і їх синам Івану Потоцькому і Євгеніушу Журовському. Не міг не зробити вельможної подачки граф Петро Потоцький синові Євгеніушу найближчого друга Войцеха Журовського. Перших дві маєтності стають власністю у Волинській губернії в 1852 році. З тієї ласки вельможі Євгуніуш Журовський в 1857 році стає власником девяти маєтностей, цукроварні і винокурні у Київській губернії. А з 1859 року молодий граф І.П. Потоцький заволодіє маєтностями Шепетівської, Ізяславської, Славутської, Летичівської волостей разом із наявними цукровими заводами, винокурнями, цегельними заводами, свічовими фабриками.

В цей же період міцно ставши на ноги, феодал Є. Журовський скуповує 28 маєтностей в Камянецькому повіті в тому числі і Лісоводську маєтність разом із навколишніми селами. У конкуренції самому багатому землевласнику у викупі Лісоводської маєтності ніхто не склав.